Наприклад, якщо ви взялися за таке делікатне питання, як, скажімо, шлюб, і вам хочеться вивідати, що англійці думають з цього приводу, то не варто запитувати про, власне, шлюб вашого співрозмовника, натомість, поговоріть про шлюб когось стороннього, — найкраще пасує якась недосяжна публічна особа, яку ніхто з вас особисто і не знає. Якщо ви теревените з близьким знайомим, то можна поговорити про домашні негаразди колег чи сусідів або ж навіть друзів та родичів. (Якщо так трапилося, що у вас нема колег та друзів, сімейне життя яких дало тріщину, то їх завжди можна вигадати.)
Стратегія взаємної відвертості
Якщо ж ви заповзялися вивідати у нового друга-англійця деталі сімейного життя чи будь-яку іншу «особисту» інформацію, то вам доведеться, либонь, застосувати Стратегію Взаємної Відвертості. Це більш-менш універсальне правило, згідно з яким ми намагаємося досягнути певного рівня симетрії, збалансувати наші розмови: наприклад, розповіді про щось «особисте», спонукають співрозмовника, хоча б із елементарної ввічливості, відкритись у зустрічному пориві особистих одкровень. Так можна поступово підвищувати градус інтимності, відкриваючи все інтимніші деталі і водночас сподіваючись на рівнозначну відповідь, і так далі, і так далі.
Одначе, з англійцями варто почати з якогось дуже незначного, тривіального зізнання, — такого, що взагалі не скидається на «особисте» і його можна мимохідь згадати у розмові, — а тоді вже, поступово, відштовхуючись від безневинного старту, крок за кроком просуватися далі. Стратегія Взаємної Відвертості — виснажливий і кропіткий процес, але це чи не єдиний спосіб пробити броню англійських правил приватності.
Як би там не було, але це може бути доволі потішним експериментом: оберіть якомога стриманішого, штивного англійця і перевірте, чи вдасться його розколоти і як далеко ви зможете зайти, застосовуючи техніку взаємної відвертості. Я зауважила, що мені, англійці, набагато легше вигадати «одкровення», аніж розповісти реальні деталі мого приватного життя. Прикро, що доводиться підривати репутацію антропологів, зізнаючись в обмані, та моє дослідження ніяк не можна було б назвати справедливим, якби я поцуралася визнати власні побрехеньки.
Винятки з правила приватності
Тут слід згадати про один доволі цікавий виняток із правила приватності, яке, хоч і поширюється лише на привілейований прошарок суспільства, однак чимало розповідає про англійськість як таку. Я називаю його «виняток до друку»: про особисте можна вільно написати (в газеті, журналі, книжці та ін.), а от говорити про це з новими знайомими, десь на вечірці, ми будемо не так охоче. Це може видатися доволі дивним або й збоченим, але якогось милого ми радше обговорюватимемо деталі приватного життя у книжках, газетних колонках чи журнальних статтях, аніж у значно камернішому середовищі, у вузькому колі знайомих, скажімо, десь на зустрічі.
Власне, це один з тих винятків, що лишень «підтверджують правило»: насправді, тут очевидно, що мода на сповідальну журналістику та відверте письмо особливо не вплинула на щоденні правила поведінки англійців. Колумніст /колумністка може розповісти багатомільйонній аудиторії про своє криваве розлучення, про рак грудей, про розлади харчової поведінки, про тривоги та целюліт — та про що завгодно! Але вона обуриться, якщо якийсь незнайомець десь на вечірці спробує розпитати її про особисте. Вона порушує табу на приватність лише у професійному вимірі. У реальному житті вона, як усі інші, дотримується правила приватності та правила дистанції, обговорює особисті справи лише з близькими друзями, а намагання чужинців посягнути на її приватність сприймає як зухвалість та нав’язливість. Ви ж не попросите професійну ню-модель оголити груди посеред сімейного недільного обіду? Так само негоже просити професійну стриптизерку душі оголювати душу десь у перерві між споживанням канапе на вечірці.
«Виняток до друку» іноді поширюється й на інші медіа, наприклад, документальні теле- та радіопередачі або ж ток-шоу. Проте, як показує досвід, англійські стриптизери душ рідше оголюються в такому форматі, надаючи перевагу все-таки відвертості на письмі. Скажімо, телевізійна документалка про боротьбу покійного Джона Даймонда з раком горла була значно сльозливіша і менш «особиста», аніж газетна колонка та книжка на цю ж тему.
Ми також часто спостерігаємо чудернацький феномен, притаманний усім англійським одкровенцям, які спершу напишуть відверту книжку чи колонку, прийдуть на ток-шоу і нервово віджартовуються від питань, говорять завуальовано, вмить соромляться та бентежаться, коли доводиться говорити у ток-шоу про свій досвід. Тут йдеться не про те, що усі одкровенці більш стримані та помірковані на публіці, а радше про те, що існує ледь відчутна, — та все ж помітна — різниця між тим, наскільки можна оголитись на письмі і тим, що можна висловити вголос. І навіть ті, хто нехтують цим нюансом і вільно говорять про особисте життя в документальних фільмах та ток-шоу, дотримуються правил приватності, коли камери нарешті вимкнуть.