Приклади фатичних розмов — компліментообміну та «Моє краще за твоє» — спершу виглядають абсолютно різними і, мабуть, таки справді відображають глибинні відмінності між чоловіками та жінками. Розмежування за принципом конкуренція / співпраця стало темою зацікавлення не одного соціолінгвістичного дослідження. Та навіть не посилаючись на найновіші дослідження з «гендерних мовних» теорій, не залишається сумнівів, що чоловіки у фатичному спілкуванні більш схильні конкурувати один з одним, а жінки натомість вдаються до тактики співпраці та «допасовування».
Приховані правила та система цінностей, на основі яких базуються ритуали фатичного спілкування, мають певні спільні риси, які нам чимало можуть розповісти про англійськість. Наприклад, й ті, й інші забороняють хвастощі, натомість заохочують гумор. Й ті, й інші передбачають певний рівень лукавства — справжні погляди та почуття потрібно, як мінімум, приховувати (під час ритуального обміну компліментами потрібно висловлювати фейкове захоплення, а під час гри «Моє краще за твоє» — штучну браваду). В обидвох випадках ми спостерігаємо тріумф етикету над правдою та здоровим глуздом.
І врешті-решт… правило довгих прощань
Розділ про світські бесіди починався з розмов-привітань, тож на завершення логічно поговорити про прощальні розмови. Мені б дуже хотілося завершити на оптимістичній ноті і сказати, що англійцям краще вдається прощатися, аніж вітатися, та правда в тім, що наші прощання такі ж неоковирні, незґрабні та невмілі, як і наші вітання. Ми не маємо ні найменшого уявлення, що зробити чи сказати, і в результаті все закінчується перерваним потиском рук, недоладним «дзьобанням» у щічку і полишеними на півслові реченнями — достоту як під час вітань. Єдина відмінність — знайомимось ми поспіхом, намагаючись продертись крізь незручний момент якомога швидше, а надолужуємо це у прощаннях, затягнутих до неможливого.
Початковий етап прощань часто виглядає на позір метушливим і квапливим — нібито ніхто зі страху «зловживати гостинністю» (а це значний переступ правил приватності) не хоче йти останнім. Як тільки хтось — особа, пара чи ціле сімейство — підводиться і починає бурхливо виправдовуватися, що час додому, бо затори на дорогах, няню треба відпустити чи просто пізня година, тоді й усі решта зиркають на годинники, здивовано вигукують, схоплюються на рівні ноги і починають гонитву за пальтами та торбинами, а попри те — виголошують підготовчі прощання. (Фраза «Радий / Рада знайомству!» є доволі суперечливим привітанням, однак, прощаючись, цілком доречно сказати: «Було приємно з вами познайомитися», — навіть якщо ви з цими людьми не перекинулися й двома словами.) І, якщо ви в гостях у англійців, майте на увазі, що треба мати в запасі добрих десять, а то й п’ятнадцять чи й всі двадцять хвилин, щоб перейти нарешті з початкової стадії прощань до власне виходу за поріг.
У Дадлі Мура є старий фортеп’янний етюд — пародія на самозакоханих хвацьких композиторів-романтиків, в якому він постійно повторює мотив, який от-от закінчиться (та-да-ДА-ДАМ), але потім трель веде нас до ще одного драматичного «фіналу» (та-да-да-Да-ДА-ДАМ), за яким тягнеться ще один «нібито фінальний» акорд (ДА-ДА-ДАМ), а за ним ще один і ще один. Цей етюд мені нагадує типові спроби англійців попрощатися. Коли вам здається, що прощальні слова вже нарешті позаду, хтось обов’язково поверне їх до життя своїм: «Гаразд, побачимося, так…» — а за ним озветься хор: «О, так, так, обов’язково, е-е-е, бувай…», «Бувайте», «Дякую вам», «Так гарно посиділи», «Та, пусте, це вам дякую», «Ну, то до побачення, так…», «Так, нам вже час, а то ті затори, знаєте…», «Ну все, йдіть, а то змерзнете!», «Та яке там, справді…», «Ага, до побачення…». А тоді хтось візьми і бовкни: «Приходьте до нас якось ще…» чи «То я тобі напишу на мейл завтра, так…». Та-Дам і фінальна кода повторюється заново!
Гостям аж не йметься, щоб нарешті піти геть, а господарі, які топчуться на порозі, мріють затраснути двері в них перед носом. Виказати потаємні бажання — вершина нахабства, тож обидві сторони щосили намагаються вдавати, що їм ніяк не хочеться розлучатися. Навіть коли останні-преостанні «прощавай» сказано, коли всі порозсідалися до автівок, хтось та й обов’язково опустить вікно, щоб сказати ще декілька слів на прощання. Коли гості від’їздять, то можуть ще показати символічний жест «я зателефоную» (великий палець — до вуха, мізинець — до рота), ніби обіцяючи небавом зідзвонитися. А далі, за звичаєм, обидві сторони довго махають одне одному, продовжуючи невербальні прощання аж поки автомобіль не зникне за обрієм. Коли прощальна мука нарешті залишиться позаду, всі зітхають з полегшенням.