Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.
Правило «Та годі вже!»
Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».
У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.
Звісно, що були сміливці, які ратували за права та свободи, якими ми сьогодні радо користуємося, та більшість пересічних англійців сприймають ці подвиги як належне і радше будуть насміхатися, підколювати та побуркувати зі свого затишного болітця в бік активістів — захисників та поборників тих самих прав та свобод. Багато хто навіть не завдає собі клопоту проголосувати на виборах. Щоправда, соціологи та вчені ніяк не дійдуть згоди, яка ж причина нашого нікчемно низького волевиявлення — цинізм чи апатія? Чи, найбільш ймовірно, — і те, й інше. Усього потроху. А більшість тих, хто все-таки голосує, робить це із прикро — скептичним виглядом: обирають «найкраще з найгіршого» або «менше з двох бід», а не біжать на дільницю у палкому переконанні, що голос за ту чи іншу партію змінить світ на краще. На таке переконання відреагують не інакше як: «Та годі тобі вже!».
Молодь та інші фешоністи від лінгвістичних мод та тенденцій, найімовірніше, скажуть іронічне: «Ага, та», — а не: «Та годі тобі вже!» — суть від цього не зміниться. Так само немає особливої різниці, як називати переступників правила «Як важливо не бути надмірно серйозним»: найновішим сленговим «сильно мудрий» («up themselves») чи більш традиційним «набундючився-запишався» («full of themselves»). Можливо, коли ви будете читати ці рядки, з’являться нові вирази, та основоположні правила та цінності вкорінилися так глибоко, що точно залишаться незмінними.
Правила іронії