Зрозуміло, що знецінення по-англійськи, як й інші наші риси, добряче спантеличує і дратує іноземців (ми, англійці, назвали б це «трошки бентежить»). Один інформатор, доведений до відчаю, пожалівся: «Я не розумію, до чого це? Це що, смішно? Якщо це мало бути смішно, то чому ніхто не сміється? Навіть не усміхнеться! Та хоч щось! Та як мені, до біса, догнати, чи їхнє “непогано” означає “просто прекрасно”, чи просто “нормально”? Може, є якийсь секретний знак, чи що? Чому не можна просто сказати нормально?!»
В тому то й проблема з англійським гумором: він у своїй переважній більшості — і зокрема й наше знецінення — несмішний, тобто не очевидно смішний, не «ха-ха, вмерти можна» смішний, і він точно не є універсально, крос-культурно, смішним. Навіть самі англійці, які розуміють в чому сіль, не завжди корчаться від сміху від знецінювального гумору. У кращому разі доречна та шпарка ремарка викличе у співрозмовників ледь помітну півусмішку. Але в цьому й суть знецінювальних ремарок: вони смішні, але тільки тоді, коли ледь вловимі. Це гумор, але такий стриманий, витончений і рафінований.
Навіть ті іноземці, які розуміють англійський знецінювальний гумор і яким він смішний, все одно мають чималі труднощі, коли намагаються самі вдатися до такого типу жартів. Мій батько розповідав про друзів-італійців, відчайдушних англофілів, які зі шкури пнулися, щоб бути якомога англійськішими: вони досконало володіли англійською, одягалися як англійці і навіть навчилися їсти англійську їжу. Однак, знецінювальний гумор ніяк їм не вдавався і вони діставали батька проханнями пояснити що й до чого. Одного разу хтось із них розповідав — довго і жовчно — про огидну вечерю в місцевому ресторані, де їжа була неїстівна, сам заклад — бруднющий, обслуговування — вкрай грубе і так далі, і так далі. «Ох, — сказав мій тато, вислухавши тираду до кінця. — То я так розумію, ви його не рекомендуєте?» «АГА! БАЧИШ? — скрикнув татів друг. — Ось знову! Як ти це зробив? Як ти це робиш? Як ти знаєш, коли так слід робити?» «Я не знаю, — виправдовувався тато. — Я не можу це пояснити. Просто, та й все. Воно само».
І тут криється ще одна проблема із знецінюванням по-англійськи: по суті, це правило, але четверте значення цього слова, за визначенням Оксфордського словника англійської мови, — це «нормальний чи звичний стан речей». Ми коримося правилу несвідомо. Це просто «клік» в мізках. Нас не навчають знецінювальному гумору, ми несвідомо всотуємо його звідусіль. Знецінювальні ремарки «самі» злітають з наших уст тому, що вони глибоко вкорінені у нашій культурі, вони є частиною англійської душі.
Іноземцям важко зрозуміти знецінювання по-англійськи ще й тому, що це, по суті, метажарт про неписані правила гумору. Коли ми описуємо, скажімо, страхітливий, травматичний і болісний досвід як «не дуже приємний», то ми не лише одночасно визнаємо табу на ревність, демонструємо дотримання правил іронії, але й висміюємо безглузду покірність перед законами гумору. Ми вправляємося у стриманості, та робимо це так підкреслено, що водночас (тихцем) підсміюємося і з себе також. Ми пародіюємо самих себе. Кожен знецінювальний жарт — це невеличка особиста насмішка з англійськості.
Правило самознецінення
Так само, як і знецінювання, самознецінення можна вважати формою іронії. Його суть полягає не у справдешній скромності, а в тому, щоб говорити не те, що думаєш насправді, або принаймні протилежне до того, що намагаєшся пояснити людям.
Проблема англійської скромності ще не раз зринатиме на цих сторінках, тож мені слід зараз же прояснити можливі непорозуміння. Коли я говорю про «правила скромності», то маю на увазі, що англійці не є скромнішими чи сором’язливішими за інші нації, а мені йдеться про те, що ми маємо строгі правила стосовно удаваної скромності. Туди можна зарахувати і «заборонні» правила — такі, як табу на хизування та самовеличання (всіма можливими способами), і «спонукальні» правила, які заохочують до активного самовисміювання та самозбиткування. Чисельність неписаних правил наштовхує на думку, що скромність англійців не є ані природною, ані інстинктивною: натомість ми, як би це красиво подати, високо цінуємо скромність і прагнемо до неї. А та скромність, яку ми демонструємо, у суті своїй нещира, або, більш поблажливо, — іронічна.