І в цьому вся суть гумору. Повторюся, що мені йдеться не про очевидний гусарський гумор: гумор самовисміювання, як і наше знецінення, настільки непримітний, — іноді аж до майже невидимого, — що тим, хто не знає правил скромності, його не зрозуміти. Щоб показати, як все влаштовано, я скористаюся наочним прикладом. Мій наречений — нейрохірург. На першій зустрічі я запитала, як так сталося, що він обрав собі такий фах. «Та я, власне, — відповів він, — студіював філософію, політику та економіку в Оксфорді, але мені це якось не пішло, тож я, е-е-е, подумав, чому б не взятися за щось не таке складне». Я розсміялася, та одразу ж, як він і очікував, запротестувала, що нейрохірургію навряд чи можна назвати менш складною. І це відкрило йому дорогу до подальшого самознецінення. «Та ні, це зовсім не так складно, як усі думають. Чесно кажучи, це майже як тицяти пальцем в небо. Та це як сантехнік, тільки з мікроскопом. Хоча ні, сантехніки роблять точнішу роботу». Як пізніше з’ясувалось, а він знав напевне, що з’ясується, він закінчив Оксфорд — той, що йому «якось не пішов» — з відзнакою, а вступив туди — на стипендію. «Я був ще тим заучкою», — пояснив він.
То чи була це справжня скромність? Але його жартівливе самознецінення не можна назвати навмисною, прорахованою «фальшивою» скромністю. Він просто грав за правилами, сором’язливо не визнаючи своїх успіхів та досягнень, і жартував у манері самоприниження, як це в нас заведено. У його раболіпній самовисміювальній манері, власне, не було нічого надзвичайного чи дивовижного: він просто поводився по-англійськи. Мимоволі ми всі так робимо — автоматично і повсякчас. Навіть ті з нас, в кого значно скромніші досягнення і значно менше підстав їх приховувати. Мені пощастило — мало хто знає, хто такі антропологи, а ті, хто знає, вважає нас найнижчою формою наукового життя. Тому в мене мало шансів скидатися на хвастунку, коли я розповідаю про свою роботу. Коли ж виникає підозра, що я запишалася у своєму мудрагельстві (або ж намагаюся справити враження, що я мудрагелька), то я швиденько пояснюю неофітам від антропології, що антрополог — це «Допитлива Варвара по-мудрому», а науковцям кажу, що те, чим я займаюся, всього лиш «популярна антропологія», а не справжня наука в поті чола і з виїздом «в поле».
У колі своїх система збою не дає: усі прекрасно розуміють, що звичне самознецінення означає акурат протилежне, а ще — ми справедливо подивовані і досягненнями співрозмовника, і небажанням волати про них на кожному кроці. (Навіть мої відповіді, які не зовсім підпадають під самознецінення, адже вони є цілковито, як це не сумно, правдивими, спонукають до хибних висновків, буцімто я насправді займаюся не такими вже тривіальними речами, як намагаюся усіх переконати.) Проблеми виникають, коли ми намагаємося зіграти в цю гру з представниками культур, які не розуміють правил, неспроможні оцінити іронію і відтак схильні, як на зло, сприймати самознецінення на віру. Ми бавимося у скромність, як зазвичай, а невтаємничені іноземці вірять нам на слово і не виявляють захоплення нашими плохенькими досягненнями. І ми ж ніяк не можемо змінити тактику і заявити: «Ей, стривайте, ви ж мали по-зрадницькому посміхнутися мені на знак того, що не вірите жодному слову і розумієте, що я займаюся самознеціненням. Ви б мали ще більше цінувати мої таланти та скромність!» Вони ж бо не знають, що в англійців такою є прописна відповідь на прописне самознецінення. Вони не знають, що це хитромудрий блеф. Вони не ведуться на нашу гру, і вона обертається проти нас самих. І, якщо чесно, то так нам і треба, щоб не були такими сиромудрими.
Гумор та комедія
Оскільки гумор та комедію часто не розмежовують і навіть плутають ці поняття, то я б хотіла наголосити, що мені йдеться саме про правила англійського гумору, а не комедії. Мене цікавить, як гумор проявляється у щоденному житті та розмовах, а не в романах, виставах, фільмах, поезії, нарисах, мультфільмах чи стендап-шоу. Про це б довелося написати цілу окрему книжку, і написати її мав би хтось, хто на цьому знається краще, ніж я.