Ми також розглянули правила іронії, підправила знецінювання та гумористичного самознецінення. Тож можемо підсумувати, що хоч і жодна з цих форм гумору не є суто англійською, однак те, що ми їх так заповзято використовуємо і надає нашому гумору впізнавану «нотку» англійськості. І якщо крапля камінь точить, то англійці беззаперечно мали б досягти немислимої для інших, — не таких зациклених на гуморі, — народів майстерності в іронії та комедії, її близької родички. Не хочу здатися нескромною та надмірно патріотичною, та із впевненістю можу стверджувати, що наші навички іронізування, знецінювання та самовисміювання не такі вже й погані.
КЛАСОВІ ЛІНГВІСТИЧНІ КОДИ
У руслі розмови про англійські комунікативні коди не можна оминути тему соціальних класів. Так само, як і неможливо, щойно відкривши рота, не виказати своєї приналежності до того чи іншого соціального класу. Значною мірою це стосується усіх і всюди. Найпопулярніші ілюстративні цитати належать англійцям, як-от вислів Бена Джонсона: «Мова видає людину. Говори, щоб я знав, хто ти». Чи ще більш класова цитата з Джорджа Бернарда Шоу: «Варто англійцю відкрити рота, як інший англієць одразу його або ненавидить, або зневажає». Ми тішимось думкою, що класова упередженість сходить нанівець, а тим часом спостереження Бернарда Шоу й досі актуальні. Усі англійці — визнають вони це чи ні — мають такий собі вмонтований комп’ютер, назвімо його «Глобальна система соціальної приналежності»: досить слово мовити, а ми вже знаємо, хто яке місце посідає на класовій драбині.
Бортовий класовий радар реагує на два подразники — лексику та вимову: які саме слова вживаються та як вимовляються. Вимова — більш надійний індикатор (адже вивчити лексику не свого класу відносно просто), тож почнімо з неї.
Правило «Голосні проти приголосних»
Перший індикатор класової приналежності — це той тип звуків, який ви вимовляєте особливо старанно, а точніше — ті, які не дуже вдаються. Представники вищих класів переконані, що вони говорять «правильно» — ясно, чітко та зрозуміло, а соціальні низи балакають «неправильно», у них «ледача» манера розмови — нечітка, часто незрозуміла і в корені хибна. Головним аргументом тут є те, що нижчі класи не чітко вимовляють приголосні, зокрема глухі оклюзивні, звуки — постійно з’їдають (ковтають, пропускають) звук «т / t» і пропускають щілинний звук «г / h». Та тут ситуація така, що сміється горщик над котлом, а обидва чорні. Низи, може, й спотворюють приголосні, та верхи теж не святі — вони ковтають голосні. Спитавши, скажімо, котра година, від представників нижчих класів почуєте «пів на одинайцяту» («’alf past ten»), а від вищих — «піводцята» («hpstn»). Робочий клас на «носовичок» («handkerchief») каже «совичок» («ankercheef»), а верхи вимовляють його як «нсовик» («hnkrchf»).
Можливо, з’їдати голосні, як це роблять вищі класи, страшенно круто, та таке мовлення скидається радше на ранні смс-ки, і без відповідної практики дешифрування абревіатури зрозуміти так само складно, як і безприголосні речитативи нижчих класів. Єдина перевага такого есемесного мовлення — це те, що можна говорити, не відкриваючи широко рота, і при цьому зберігати зверхній скам’янілий вираз обличчя і закопилювати губу.
Представники верхнього, вищого середнього та просто середнього класів принаймні вимовляють приголосні коректно, — а як же інакше, якщо вони ковтають половину голосних, — а нижчі класи часто вимовляють звук «f» замість звука «th» («teeth» («зуби») — як «teef», «thing» («річ») — як «fing»), або ж іноді замінюють на звук «v» («that» («той») — як «vat», «Worthing» як «Worving»), а звук «g» в кінці слова у них стає звуком «k» («somefmk» замість «something» («щось»), «nuffink» замість «nothing» («нічого»). Вимова голосних — це також помічний класовий індикатор. Нижчі класи часто вимовляють звук «а» як довгий звук «і»: «Dive» замість «Dave», «Tricey» замість «Тrасеу». (Робітничий клас Півночі подовжує голосний «а» і їх одразу ж викаже «Our Daaave» / «Наш Дееейв» або «Our Traaacey» / «Наша Трееейсі».) Звук «і» в устах робітничого класу звучить як «оі», а в еліти вищого класу звук «о» стає «or», як-от у фразі «naff orf» — від «enough of» («достатньо»). Вищі класи зі всіх сил уникають говорити «Я»: вони замінять цей займенник на неозначений — «хтось». Власне, займенники їм не до смаку — вони оминатимуть їх будь-якою ціною — так само, як і артиклі та сполучники, ніби кожне словечко, як в телеграмі, коштує чималих грошей. Незважаючи на всі дивацтва, еліта переконана, що лише вона і тільки вона говорить правильно — буцімто лише їхня вимова є нормативною, а всі інші говорять «з акцентом». І коли представники вищих класів кажуть, що хтось говорить «з акцентом», то вони мають на увазі саме акцент робітничого класу.