Діти, ті з «простих», називатимуть батьків «мама» («mum») і «тато» («dad»), а ті з «крутих» — «мамуся та татусь» («mummy», «daddy»); колись ще говорили «ма» і «та», але це зараз вважають страшенно старомодним. Коли «прості» діти говорять про батьків у третій особі, то виберуть термін «моя мама» і «мій тато» («my mum» і «mу dad») (або ж скорочену форму — «мам» і «тат» («mе mum» і «mе dad»), а діти з вищих кіл скажуть «моя матір» та «мій батько». Проте це не є непомильним соціальним індикатором, адже іноді діти з вищих кіл говорять «мама» і «тато» («mum», «dad»), а малеча з робочого класу може казати «мамуся» і «татусь» («mummy», «daddy»). Десятилітки чи — хай вже напевно — дванадцятилітні, які продовжують кликати матір мамусею, точно не належать до вищого кола. А дорослі, які називають батьків мамусями і матусями, — це майже стовідсотковий індикатор верхів середнього класу і вищих соціальних кіл.
Матері, яких кличуть «мам» («mum»), носять «дамську сумочку» («handbag»), а матері-мамусі — просто «торбинку» («bag»). Ті перші пахнуть «парфумами» («perfume»), а другі — «ароматом» («scent»). Перші ходять на «кінні перегони» («horseracing»), а другі — просто на «перегони» («racing»). Прості люди ходять на «тусу» («go to a do»), серединка — на «прийом» («function»), а верхи — просто на «вечірку» («party»). На «прийомах» середнячків подають «закуски і освіжаючі напої» («refreshments»), а еліта на вечірках просто їсть собі та п’є («food and drinks»).
Нижчі прошарки середнього класу та впевнені середнячки споживають їжу «порціями» («portion»), а верхівка середнього класу та аристократія подають «частування» («helping»). Прості люди починають прийом їжі із «стартера» («starter»), а еліта — з «перших страв» («first course»); цей індикатор, однак, менш надійний.
Низи та мідли середнього класу називають своє житло «домом» чи «нерухомістю» («home» чи «property»), а класи ешелоном вище — «будинком» («house»). Дім простої людини має «патіо» («patio»), а в тих з верхів — «терасу» («terrace»). «Дома» («indoors») — так каже робітничий клас, коли щось забуто «вдома» («я забув дома» або «моя жінка дома»). Список можна продовжувати і продовжувати, адже класовість проникає у кожнісінький аспект життя англійців. Чи не в кожному розділі на вас чекатимуть все нові й нові вербальні — та й десятки невербальних — класових індикаторів.
Правила класового бунту
Без сумніву, наша класова стурбованість нікуди не зникла, але в часи «політкоректності» ми все більше її соромимося, зі всіх сил намагаючись заперечити чи приховати. Особливо потерпають середні класи, а добропорядна верхівка середнього класу — і поготів. Вони швидше руку собі втнуть, аніж назвуть когось «робочим класом». Вони сховаються за ввічливим евфемізмом, наприклад, таким, як «малозабезпечені», «ті, кому пощастило менше», «простий люд», «менш освічені люди», «простолюди», «любителі жовтої преси», «сині комірці», «державні школи», «муніципальне житло», «масовий» (іноді, без зайвих свідків, вони можуть вжити і не дуже ввічливі евфемізми на зразок «Шарон і Трейсі», «Кевіни», «Дядько з Ессекса» («Essex Man») та «Дядько на Форд-Мондео» («Mondeo Man»).
До болю тактовна верхівка середнього класу цурається навіть самого слова — «клас». Його заміняють на нейтральне — «бекграунд»: і я при цьому завжди собі уявляю, як хтось вигулькує з нетрів Ловрі Стріт чи сходить із аристократично-вишуканої картини Гінзбура чи Рейнольдза — залежно від того, хто на якому соціальному «бекграунді» зріс. (З контексту завжди все зрозуміло: «Та чого можна очікувати з таким бекграундом», — це про нетрі Ловрі; «Ми хочемо, щоб Саскія та Фійона зростали з дітьми із однаковим бекграундом», — це про тих з картин Гінзбура та Рейнолдза).
Завуальоване інакомовлення цілком зайве, адже робочий люд не має проблем із словом на «к» і не має нічого проти такої назви. Аристократам теж не так пече і болить класове питання. Ні, річ не в тім, що низи та верхи менше переймаються питанням класовості, аніж середній клас — вони не соромляться дивитися правді у вічі, ото й усе. До того ж вони не ділять суспільство так тонко на проміжні підкласи — їхнє уявлення про ієрархічну систему простіше і не таке хитромудре, як у середнього класу. У них класовий радар налаштований на розрізнення всього трьох класів: робочого, середнього та вищого. Правда, іноді буває поділ всього на два класи: робочий клас ділить суспільство на «ми і випендрьожники», а вищий клас — на «ми і плебз».
Ненсі Мітфорд з її бінарним поділом суспільства на «верхи» й «неверхи» («U and non-U») якраз є чудовим прикладом поділу, який не проводить градації між низами, мідлами та верхівкою середнього класу. А про зовсім мікроскопічні відмінності між, скажімо, двома типами верхівки середнього класу — «впевненою, добре влаштованою» та «межовою, бентежною» — то й зовсім всі забули, крім самого, вкрай вимученого, середнього класу. І ще цікавських антропологів, які всюди пхають свого носа.