Лінгвістичні коди та англійськість
Гаразд, то що ж ми довідалися про англійців з лінгвістичних кодів? Соціальна ієрархія та індикатори соціального статусу є в усіх культурах; то чим же, окрім, либонь, непомірної класової стурбованості, відрізняється саме англійська класова система та її індикатори?
Почнімо з того, що соціальні класи в Англії, як ми тут з’ясували під час аналізу лінгвістичних кодів, ніяк не стосуються питання грошей і дуже мало — професії. Лише мова має значення. Особа, яка говорить так, як говорять у вищих колах, і яка має той самий лексикон, буде зарахована до вищих кіл. І не має найменшого значення те, що він чи вона гарують по-чорному за копійчану зарплатню і мало не бідують у голодранській муніципальній квартирці. Вони можуть взагалі не мати дому, роботи і ледве зводити кінці з кінцями. Те саме стосується особи, яка говорить як робочий клас — диван називає канапою, а денний прийом їжі для неї «dinner» — то її зарахують до робочого класу, навіть якщо мова йде про мільйонера у велетенському заміському маєтку. Є ще інші класові індикатори — вміння одягатися, вибирати меблі, декор, автомобілі, домашніх тварин, книжки, хобі, їжу та напої — та мова все-таки залишається найшвидшим та найлегшим способом дізнатися «хто є хто».
Те, як високо ми цінуємо мову, вказує на ще одну характерну віху англійськості — любов до слова. Віддавна відомо, що англійська культура — радше вербальна, а не візуальна. Її міць не так в музиці чи інших формах мистецтва, як у літературі. Також ми не особливо «тактильні» і не дуже «тілесні» — ми не вельми любимо дотики і жести, натомість покладаємося більше на вербальну комунікацію. Слово — наш улюблений посередник. Тож цілком зрозуміло, що саме на нього ми покладаємося, коли подаємо чи розпізнаємо класові сигнали. Ми не вважаємо маєтність та професію класовими індикаторами, ми уповаємо на мовні паролі — у купі це вказує на те, що наша культура не є метрократичною. Вимова і лексикон вказують лише на те, ким ви народилися і де зростали, а не те, чого ви досягли завдяки таланту та праці. І чого б ви не досягли, ваше місце у класовій ієрархії завжди визначатиметься мовою. Хіба видресируєте вимову та лексику, притаманну іншому класу.
Виняткова складність лінгвістичних правил привідкриває нам інтригуючу хитромудру природу англійської класової системи. Усі ці ходи та нюанси відмінностей дуже скидаються на дитячу гру у змійки-драбинки — тільки от дряпатися вгору слід по класовій драбині. А правила класового бунту — це демонстрація того, наскільки англійці вразливі у питаннях класу. Особливо від цього потерпає середній клас. Та, так чи інакше, «класовий свербіж» зачіпає усіх і кожного з нас — більшість з нас просто прикидається, що класової диференціації не існує, що вона вже в минулому або, як на те пішло, що особисто ми ніколи не мали ані найменших класових упереджень.
І так ми плавно наближаємося до ще однієї віхової ознаки англійськості — лукавства. Не те, щоб ми благочестиво заперечували зацикленість на класовості з метою ошукати усіх навколо, ні — це більше скидається на спробу самообману. Я, мабуть, назвала б це спробою масового самообману. Щось мені підказує, що цей особливий, суто англійський вид лицемірства вигулькне ще не раз, ба, він навіть може виявитися тим, що ми шукаємо — «визначальною прикметою» англійськості.
НОВІ ПРАВИЛА РОЗМОВ: МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ
Несподівано мобільні телефони з’явилися чи не в кожного англійця. Це нова технологія, і етикет користування телефоном — коли, де і як — ще не утвердився. Нам доводиться «вигадувати» та опрацьовувати ці правила в режимі живого часу. Нам, соціологам, навдивовижу цікаво за цим процесом спостерігати, адже не часто щастить вивчати процес становлення неписаних правил. Ось подивіться: я з’ясувала, що більшість англійців вважають, що в поїзді розмовляти по мобільному про всякі дурниці і побутові справи — це нетактовно і зневажливо. Та чимало людей все одно так робить. Пасажири, що сидять поруч, можуть собі обурено зітхати та закочувати очі, однак майже ніколи не зроблять зауваження: для цього б довелося переступити через інші старі-добрі правила англійського етикету, а саме — заборону на розмови з незнайомцями, заборону влаштовувати «сцени» і заборону привертати до себе зайву увагу. І скільки б не говорилося про цю проблему, базікалам глибоко в носі те, що їхня балаканина по мобільному завдає іншим людям незручності. У цьому вони дуже схожі на тих «невидимок», які, їдучи в автомобілі, длубаються в носі і чухають підпахви.