Джордж Орвел казав, що англійці — це «невиправні гравці, вони п’ють стільки пива, скільки їм дозволяє зарплатня, вони жити не можуть без непристойних жартів і, мабуть, матюкаються гірше за всіх на світі». А втім, на противагу він підсумовував, що «либонь, найвизначальніша риса англійської культури — ґречність». На підтвердження він розповів про доброзичливість кондукторів та полісменів, що ходять без зброї, і навів у приклад такий факт: «В жодній країні, населеній білими, не вийде так легко зіштовхнути людину з тротуару, як тут». І справді, якщо ви спроможетесь зробити це більш-менш акуратно, то вони ще перепросять за те, що гепнулись у рів.
Можливо, ви вирішили, що будь-яке випадкове зіткнення англійці вважають своєю провиною і одразу ж кидаються вибачатись, чим тільки підтверджують свою вину. Мушу вас запевнити, що висновок помилковий. Рефлекторні вибачення влаштовані так: рефлекс — це автоматична, мимовільна реакція, а не свідоме визнання провини. Це правило у прошивці англійців: будь-який незумисний і небажаний контакт (а для англійців чи не всі контакти є небажаними за визначенням) ми супроводжуємо «перепрошую».
Власне, усілякого роду зіткнення, зачіпання і навіть геть незначущі вторгнення у власний простір потребують вибачень. Для нас слово «перепрошую» — це префікс чи не до всіх питань та прохань: «Перепрошую, цей поїзд їде до Банбері?», «Перепрошую, коло вас можна сісти?», «Перепрошую, чи не скажете, котра година?», «Перепрошую, та ви, здається, сидите на моєму плащі!». Ми перепрошуємо, коли випадково торкнемо когось плечем, проштовхуючись до дверей; перепрошуємо, коли насправді «промазали» і нікого не зачепили — однаково обидві сторони на автоматі скажуть «перепрошую». Ми часто кажемо «перепрошую», коли насправді маємо на увазі «вибачте» (або ж «геть з дороги»), наприклад, коли просимо уступити нам дорогу. Питальне «перепрошую?» означає «Я не почув / не почула, повторіть, будь ласка, ще раз» (або ж просто «Що?»). Само собою зрозуміло, що всі ці «перепрошую» — це не щиросерді вибачення. «Перепрошую», так само, як і «гарно», — це універсальне, прикладне і багатоцільове слово на всі випадки життя. Якщо не знаєте, що сказати, кажіть «перепрошую». Завжди перепрошуйте — це дуже по-англійськи.
Правила «дяк» та «бдлска»
Може, англійці і не говорять багато у громадському транспорті, та коли вони таки розтуляють рота, то, ймовірніше за все, крім «перепрошую» ви ще почуєте «будь ласка» та «дякую» (те останнє часто скорочують до «дяк» та «кую»). Збираючи матеріал до цієї книжки, я вирішила порахувати усі ці Бдлска і Дяки. Кожного разу, сідаючи в автобус, я вибирала місце поближче до водія (у більшості автобусів, окрім тих, що курсують центром Лондона, нема кондукторів — пасажири купують квитки у водія), щоб прослідкувати, скільки пасажирів скажуть «будь ласка» і «дякую», купуючи квиток. З’ясувалося, що більшість англійців дотримуються правил Бдлсків і Дяків, так само, як і більшість водіїв та кондукторів у відповідь, беручи гроші, кажуть «дякую». Та це ще не все: виходячи на потрібній зупинці, пасажири часто знову дякують водієві. У великих містах таке трапляється рідше, а от в невеликих містах та містечках — це звична справа. Я зауважила, що впродовж типової короткої поїздки з центру Оксфорда до околиці міста всі пасажири казали «дяк» і заходячи, і виходячи з автобуса. За винятком зграйки іноземних студентів, які не сказали «будь ласка», навіть коли купували квитки. Багато туристів та гостей країни наголосили на тому, що пасажири-англійці надзвичайно ввічливі. Мої крос-культурні експерименти підтвердили, що рівень ґречності у транспорті таки справді небувало високий. В інших країнах, як я зауважила, пасажири дякують водіям автобусів лише у дуже маленьких містечках, де знають водія особисто.