Табу на розмови про гроші
«Але чому? — дивувався ще один спантеличений іноземець, іммігрант з Ірану, з яким ми обговорювали ритуал “ввічливого зволікання”. — Ви праві, вони й справді так роблять. Це затягується на цілу вічність. Як мене це бісить! Але чому вони так роблять? У чому справа? Чому вони так неохоче беруться до справ?»
Гарне питання. Та, боюсь, раціональної відповіді нема. Частково англійці знічуються і ніяковіють під час «бізнесових справ» тому, що мають глибинну, хоч й в корені ірраціональну, огиду до розмов про гроші. А рано чи пізно на зустрічі таки зайде мова про гроші. Інші аспекти ділових розмов здебільшого не спричиняють нам незручностей, принаймні наскільки це можливо з усіма нашими соціальними заборонами. Поки не треба вихвалятися і виявляти надмірне заповзяття, ми, відносно радісно, обговорюватимемо деталі та перспективи проекту чи товару, а заразом й усі прагматичні аспекти бізнесу, як-от що, коли, ким і як має бути зроблено. Та коли приходить час на те, що ми звемо «мерзенна тема грошей», ми якось одразу знічуємось і втрачаємо дар мови. Дехто прикривається жартиками, дехто — переходить на рішучий, нахрапистий, навіть агресивний тон; хтось тривожиться і поспішає; хтось стає аж занадто улесливим і постійно перепрошує або ж, навпаки, наїжачується і обороняється. Дуже зрідка зустрінеться англієць, здатен невимушено говорити про гроші. Дехто буває навіть різким і грубим, та це, скоріш за все, симптом соціальної недужості, на зразок нервового хіхікання та присоромленого вигляду.
Одна іммігрантка з Америки знервовано розповіла, що «врешті-решт зрозуміла: усі фінансові питання найкраще вирішувати в листах чи емейлах. Англійці просто неспроможні говорити про гроші наживо, краще все полагодити письмово. Писати вони можуть — там же не треба дивитися в очі і не треба вголос говорити всі ті мерзенні слова». Як тільки вона це сказала, до мене одразу дійшло, що і я сама завжди вирішую фінансові питання саме так. Я, типово по-англійськи, дуже вразлива до теми грошей, тож коли доводиться вести перемовини про ціну консалтингових послуг чи про грант на дослідження, я завжди намагаюся всі ці мерзенні слова — гроші, ціна, вартість, оплата, зарплата та ін. — писати, а не говорити особисто чи по телефону/ (Якщо чесно, то й писати я їх не дуже люблю і завжди намагаюся сплавити ці перемовини моєму багатостраждальному співдиректорові — під поганеньким прикриттям, буцімто я кепсько знаюся на математиці.)
Як англійка, я вважала, що уникати розмов про гроші — це норма, що всім легше, коли цю табуйовану проблему залагоджують письмово. Однак мої інформатори, що набачилися світу, непохитні в переконанні, що так роблять виключно англійці. «Ніде в Європі я такого не бачив, — запевнив мене один з них, — усі спокійно говорять про гроші. Ніхто не соромиться і не знічується. Просто говориш і все — не оминаєш тему, нема відчуття, що треба перепросити чи віджартовуватися. Так, з англійцями завжди все закінчується нервовим сміхом, всі намагаються жартувати, страшне».
Жарти — це, без сумніву, один із механізмів подолання стресу. Це наш улюблений спосіб зарадити в ситуаціях, які нас лякають, бентежать або тривожать. Навіть всесильні світу цього — банкіри та брокери із Сіті — люди, які цілими днями говорять про гроші, перебувають під впливом грошового табу. Один банкір розповів мені, що є такі види угод та перемовин, які насправді зовсім нестрашні, бо там йдеться «не про справжні гроші», а от тоді, коли мова заходить про його власні активи, — він, так само, як і всі інші, має непрості стосунки з грішми. Його підтримали й інші фінансисти із Сіті: вони сказали, що торгаші, так само як і усі інші люди, шукають порятунку від ніяковості у жартах. Коли щось пішло не так, сказав мені один із них, «ми кажемо: то що? Надішлеш мені листівку на Різдво, я ще в списку?».
Хоч я й сама непохитно притримуюся правила не говорити про гроші, воно мене, якщо на те пішло, трохи дивує. Самоаналіз не дуже допоміг знайти витоки страхів перед розмовами про гроші — навіть у робочому середовищі. Заборона на балачки про гроші добре вкоренилася в щоденному житті: ми ніколи не розпитуємо про зарплатню і про свої статки теж не розповідаємо; ми ніколи не будемо питати про ціну тієї чи іншої речі, а також ніколи не оголошуємо вартості власних речей. Табу на розмови про гроші у соціальному контексті має, свого роду, «внутрішню логіку», яка споріднює це поняття, певною мірою, з «основами основ англійськості» — скромністю, приватністю, ввічливим егалітаризмом та іншими різновидами лукавства. Та щоб взяти й поширити грошові табу на ділову сферу, на бізнес, то це, м’яко кажучи, якесь збочення. Могли би зробити виняток із правила — залишити одну царину, в якій, з очевидних практичних причин, полишили б або хоча б приструнчили сміховинний страх і говорили б «в лоб», як всі нормальні люди? Та могли б, якби англійці були хоч трохи раціональними!