Гра у «баламута», традиційна забавка шестий семикласників, була, як і кожна справжня гра, мало не хворобливою пристрастю. У неї грали серед білого дня, привселюдно. Скажімо, хтось стояв собі й ловив гав. Інший підкрадався до нього і зненацька сягав рукою до цілі. Треба було спритно хапонути роззяву й миттю відскочити. Тоді переможець мав право гукати:
— Ого-го яке! Ого-го яке воно в нього!
Як виникла ця розвага, ніхто не замислювався, але вважалося, вона має право на існування хоча б тому, що надто вже кумедно було дивитися на бідолаху, який упускав затиснуті під пахвою підручники абощо, щоб затулити обома руками поцілене місце. Проте точніше б сказати, учасників гри тішила можливість насміхатися ніби зверхньо над спільним соромом, вивільненим через сміх і виявленим на розпашілих щоках того, хто постраждав.
А потерпілий мав обурено вигукнути:
— Ти — баламут!
І глядачі хором підхоплювали:
— Він — баламут!
Омі був тут мастаком. Коли він підкрадався до когось, успіх був забезпечений. А втім, переможені нібито не дуже й рятувалися. Бо можна було й собі сподіватися на помсту. Але помститися вдавалось не завжди. Омі собі походжав, застромивши руку в кишеню, отож захоплений зненацька, він миттю утворював подвійний щит з руки в кишені і другої зовні.
Слова приятеля наче посіяли в моїй душі отруйне зілля. Доти я, як усі, вважав «баламута» цілком невинною грою. Але товаришеві слова змусили мене поставити в один нероздільний ряд те, що я завжди підсвідомо розрізняв, — оту «погану звичку» — моє особисте життя, і цю гру — життя суспільне. Саме так, адже його слово «помацай» одразу й мимоволі виповнило мене відчуттям їхнього виняткового збігу. Більше я в «баламута» не грав. Мене лякала мить, коли я підстережу Омі, але ще більше — мить, коли Омі підстереже мене. Відчуваючи, що гра ось-ось вибухне (а спричинитися до неї, як до сварки чи бійки могла найменша дрібниця), я відходив від гурту і здалеку втуплювався лише в Омі.
… Тим часом Омі починав впливати на нас, хоч ми цього ще не усвідомлювали.
От, скажімо, шкарпетки. Натоді школу вже просякав військовий дух, згадувалися заповіти славетного сьоґуна Енокі — «мужність і простота», отож яскраві шарфи й шкарпетки заборонили. Форма була визначеною: ніяких шарфів, сорочка біла, шкарпетки чорні, або, в крайньому разі, однотонні. Омі єдиний з усіх не відмовився від білого шовкового шарфу і візерунчастих барвистих шкарпеток.
Цей перший порушник заборони умів надавати своїм діям високого імені бунту. Він добре розумів, як вабить хлопчаків мистецтво, зване бунтом. Перед викладачем військової справи, селюком-унтером, наче той був його підлеглий у таємному товаристві, Омі зумисне неквапом обгортав шию білим шовковим шарфом і по-наполеонівськи розхиляв на обидва боки поли пальто з блискучими гудзиками.
Та коли до бунту приєднується темний натовп, він стає жалюгідним наслідувачем. Щоб, по можливості, уникнути цього й натішитися лише чудовим смаком бунту, ми запозичували з заколотницьких учинків Омі лише яскраві шкарпетки. Не був винятком і я.
Ранком у галасливому перед уроками класі ми теревенили, посідавши замість стільців на столи. Той, хто приходив у шкарпетках з небаченим досі візерунком, вмощувався, підсмикнувши холоші штанів. А що обнову помічено, відразу сповіщав вигук:
— Ого, шикарні шкарпеточки!
«Шикарний» було в наших вустах найвищою похвалою. Але і той, хто так казав, і той, кого хвалили, пам’ятали, як спогорда поглядав Омі, з’являючись, як завжди, перед самим шикуванням.
Якось уранці після рясного снігопаду я вибрався до школи значно раніше, ніж звикле. Бо напередодні ввечері мені подзвонив приятель і запропонував перед уроками погратися в сніжки. Як завжди, коли назавтра чекало щось цікаве, я довго не міг заснути, а вранці прокинувся, щойно зайнялося на світ, і попри ранній час подався до школи. Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани. Їдучи до школи в іще порожній електричці, я дивився з вікна, як над фабричними кварталами сходить сонце. Краєвид гарнішав на очах. Зловісно вишикувані димарі й виступи шиферних дахів наче сахалися від пронизливого реготу масок снігу, висвітлених вранішнім сонцем. Здавалось, у театрі масок снігового краєвиду ось-ось розіграється трагічна сцена — чи то революція, чи то бійка. Обличчя перехожих у світлі, що його відбивав сніг, були бліді, наче в змовників.
Коли я зійшов на своїй станції, то почув, як із даху транспортної фірми обік вокзалу накрапує тала вода. Важко було позбутися враження, ніби то падають сонячні промінці. Вони один по одному кидалися з криком у наношений підошвами на асфальт бруд і розбивалися вщент. А один навіть утрапив мені за комір…