У шкільній брамі ще не виднілося нічиїх слідів. Була замкнена й сторожка.
Я прочинив вікно свого сьомого класу на першому поверсі й задивився на сніг у лісі. Серед дерев, схилом, від гуртожитків до хвіртки на задньому дворі підіймалася дорога. Чиїсь великі сліди відбилися на ній і далі, до самого вікна. Під вікном сліди повертали назад і зникали за будівлею ліворуч, де були кабінети.
Хто ж це з’явився такої рані? Вочевидь, він прийшов через хвіртку, зазирнув до класу, впевнився, що нікого нема, і самотою попростував за кабінети. З учнів мало хто користувався хвірткою. Ходила плітка, ніби один із таких, Омі, йде до школи просто від жінки. Але ж він завжди з’являється перед самим шикуванням! Я не міг уявити, хто б іще міг залишити такі великі сліди.
Я вистромився з вікна і напружив зір, придивляючись до залишків свіжої землі в слідах. Той, хто їх залишив, мав міцну й тверду ходу. Невимовна сила вабила мене. Закортіло пірнути вниз головою, обличчям просто у слід. Але уповільнена реакція, як завжди, втримала мене від раптового поруху, тож я залишив портфель на парті й поволі поповз на вікно. Гачки форми чіплялися за кам’яне підвіконня, вдавлювались у мої недужі ребра, завдаючи гіркувато— солодкого болю. Коли я з вікна спустився на сніг, цей легкий біль приємно випружив мої груди і сповнив трепетом небезпеки. Я приміряв власні боти до слідів. Сліди, начебто й великі, майже співпали з моїми. Я і не подумав, що їх, скоріше за все, залишили такі ж школярські боти, як і мої. Тоді це, певно, не Омі. Проте від бруднуватих слідів віяло якоюсь спокусою, непевними сподіваннями, попри усвідомлення, що вони можуть бути марними. З Омі пов’язувалася лише частка моїх сподівань; мною рухав швидше мстивий потяг до невідомця, який посмів прийти раніше за мене й заплямувати сніг слідами.
Тамуючи подих, я скрадався по слідах.
Немов з каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.
Я проминув пасмо тіні за кабінетами й опинився на пагорбі перед просторим спортмайданчиком. І трьохсотметровий овал бігової доріжки, і змережане горбками поле поспіль укривав іскристий сніг. У кутку поля тулились одна до одної дві височенні модрини, і їхні видовжені тіні перекреслили засніжений краєвид — так природа позначає велич веселою похибкою. Велетенські дерева стриміли вгору, і синє зимове небо, відблиски снігу внизу і навскісне проміння вранішнього сонця надавали їм вишуканості ліпнини; з тріщин кори на сухих гілках і стовбурах раз у раз сухозліткою сіявся сніг. Здавалося, його ледь чутний шелест розноситься луною навсібіч, у такому спокої дрімали дахи шкільних гуртожитків ген за спортмайданчиком і ліс за ними.
Сяєво перед очима на мить засліпило мене. Засніжений краєвид мав у собі свіжість руйновища. Адже цю несправжню спустошеність укривали безмежні світло й блиск, які зустрінеш хіба на стародавніх руїнах. А на краю звалища, на снігу, що вкривав п’ятиметрову завширшки бігову доріжку, видніли величезні латинські літери. Найближче до мене — кружало О. За ним М. А найдалі — подовжна риса І.
То був Омі. Сліди, що я простежив, вели до О, далі від О до М і, нарешті, до постаті Омі, який саме човгав ботами по снігу посеред І, трохи похиливши голову над білим шарфом і застромивши руки в кишені пальта. Його тінь зухвало простяглася по снігу рівнобіжно до тіней модрин.
Я зліпив сніжку, відчуваючи, як пашать щоки.
Метнув її. Але не докинув. Проте він недбало обернувся у мій бік, закінчуючи літеру І.
— Егей! — заволав я і на диво завзято припустив щодуху стрімким схилом, хоч побоювався, що Омі навряд чи зустріне мене прихильно. І раптом до мене долинув його гучний голос:
— Гей! Не затопчи літери!
Цього ранку він був якийсь інший. Омі, що ніколи не вчив уроків, ба чи й виймав підручники з шухляди, що з’являвся до школи з руками в кишенях і спритно тягнув час, поволі скидаючи пальто, перш ніж стати в стрій, сьогодні марнував ранок на самоті; мало того, привітав грубувато-приязною, як ні в кого більше, посмішкою мене, з ким досі обходився, як зі шмаркачем! Як я чекав на ту посмішку, на ті чисті блискучі зуби!
Але чим ближчало його всміхнене обличчя, тим меншало запалу, який щойно викликав вигук, у моїй душі — наставала тяжка гризота. Все занапастило «розуміння». Мене вражав, а точніше, руйнував його образ, створений мною, острах, що приязну посмішку викликало просто те, що хтось збагнув його слабість.