У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного актового залу, отримуваної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, — ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запастися з веселим тріском, не закінчившись.
То було взимку — на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.
До шикування було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, аби скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.
Посереду з виглядом несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксерчемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками у білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.
Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів невдовзі повертали його у вихідну нищівну позицію.
Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.
… Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі і стояти на місці, і годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але й дещо інше. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу, мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна — інстинкт самозбереження, друга — прагнення ще глибше, ще сильніше порушити рівновагу в собі самому. Та сила — химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.
— Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? — Омі погойдувався на колоді, упершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.
— Ану, давай я!
Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, — то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».
— Та облиш, де тобі до нього! — Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.
Омі привітав мене тим, що по-блазенському скривився. Він досхочу корчив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Вимахував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.
Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасною.