— Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! — Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.
Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.
Наші погляди зустрілися. Лише на мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість і щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди і ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього — до нього одного.
Ми зірвалися з колоди майже водночас.
Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого вистачало під полиском паморозі. Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, взявши мене під руку.
Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, і всі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого і в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, і в тому, що ми обоє звалилися з колоди — й на таке надивишся в грі донесхочу.
Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я несамохіть переводив погляд з бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.
Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривалості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше — «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.
Чи це і є кохання? Навіть у такому особливому коханні, чистому на вигляд, яке поверталося потім не раз, був питомий смак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу. Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, мов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.
Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити — це потребувати й бути потрібним. Для мене любов — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.
Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.
Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.
На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.
Я сполотнів. Ця бліда гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власних недолугих руках. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.