На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. І поширений ідеал краси у грецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливим, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного і, розминувшись, полинуть врізнобіч — у пустку.
Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» — парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала…
Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта — безрадісною.
Малим я трохи слабував на груди, отож лікарі заборонили мені великі дози ультрафіолетового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Порушення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.
А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не відповідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в А. Я раптом похопився, що сам-самісінький на стрімчаку.
Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це заняття швидко набридло, бо вони чекали чогось цікавішого. Тут нагодилася служниця — кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та оскільки я вередливо відмовився, забрала лише брата з сестричкою, полишивши мене самого.
Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, суворі, мов у пророків, постаті. Їхні м’язи були блакитнувато-білі, мов алебастр.
Довкола ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега та рибалок на суденцях, що нерішуче завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише інколи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах — то вітерець над морем грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька. Загрозливо вигнута вперед хвиля надбігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи для рятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість вже точилася далі і, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, показуючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег.
Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, у ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’являлися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники і застигають у безрусі краби.
До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя — мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю — бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі — власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючися від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююся на нього й насолоджуюсь самотністю (яка для нього була, скоріш за все, несвідомим почуттям), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.