Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. От тільки тіло в мене було недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.
… З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок — хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. І тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роздиматися ніздрі, палюче літнє проміння, від якого вилискувала й свербіла шкіра, і цілковита пустка навколо, і я не встояв перед давньою «поганою звичкою» просто під блакиттю неба. Тільки цього разу до цього спонукали мої власні пахви.
… Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки неприємно липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком розбита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.
… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею — черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.
І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.
Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.
… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.
Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!
*
У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.
— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.
Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.
Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.
Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.