— Узяли! — Кухарі підняли таріль. Я розчахнув двері до їдальні. Мене привітала тиша, але вдоволена. Тареля встановили на сяюче білиною вільне місце посеред столу. Я повернувся на місце і взяв з тареля ніж та виделку:
— Звідки почнемо?
Ніхто не відповів, але я відчув, як звідусюд обличчя звернулися до тареля.
— Тоді отут! — Я встромив виделку під серце. Кров бризнула мені просто в обличчя. Затиснутим у правій руці ножакою я неквапом відкраяв від грудей спершу тоненький шматочок…
Недокрів’я я позбувся, але «погана звичка» дедалі посилювалась. На уроці геометрії я не міг надивитися на наймолодшого з учителів, пана А. Він, подейкували, колишній тренер з плавання, мав засмагле під морським сонцем обличчя і басовитий голос рибалки. Взимку я списував з дошки, не виймаючи другої руки з кишені штанів. І несамохіть перевів очі з зошита на постать А. То підіймаючись на підвищення біля дошки, то сходячи з нього, він жваво пояснював якусь заплутану задачу з геометрії.
Еротичні муки вже вгризлися в моє повсякдення. Крізь постать молодого вчителя раптом прозирнув образ оголеного Геракла. Коли правою рукою вчитель писав крейдою формули, водночас стираючи щось ганчіркою в лівій, складки одягу в нього на спині нагадали мені рельєф м’язів на спині «Геракла, що натягає лук». І тут, просто на уроці, я не зміг утриматися від «поганої звички».
… Похнюпивши запаморочену голову, я на перерві вийшов на спортмайданчик. Надійшов ще один мій коханий без взаємності — другорічник.
— То що, ходив до Катакури на похорон? Як воно там? Катакура, лагідний хлопчак, помер на сухоти. Його ховали позавчора. Почувши від приятелів, що по смерті обличчя стає, як у демона, зовсім нелюдським, я пішов на похорон, підгадавши якраз до кремації.
— Йолоп! — Я аж остовпів, діставши міцного, хоч і дружнього, стусана в груди. Мій коханий зашарівся, мов дитина. В його очах затеплилася незвична для мене приязнь — приязнь до рівного собі. — Йолоп! — повторив він іще раз. — І ти, як усі, не кращий! Іч, посміхається, хитрун! Я не відразу второпав. Якусь хвилю метикував, що до чого, розгублено всміхаючись. А тоді збагнув. Адже мати Катакури була гарна, ставна, та й молода на вигляд вдова.
Але зовсім уже в розпач ввергало мене те, що моє тугодумство викликала не необізнаність, а нетотожність моїх з ним зацікавлень. Як прикро, що я доходив того відкриття надто повільно: адже почуття несхожості таке виразне, невже важко було його передбачити! Мені дошкуляло, яка бридка, наче зарюмсане личко дитинчати, де ще не висхли сльози, моя незрілість, що я просто переказав запрошення жінки, гадаючи зробити йому приємність, замість простежити, як він це сприйме. Мене надто змучило мільйон разів задане самому собі запитання — чому все не може лишатись, як зараз, — щоб згадати його в цьому випадку. Ця остобісіла невинність мене губить! Щоправда, я гадав, що й мені під силу вийти з цієї скрути, якщо постаратися (як м’яко сказано!). Ніби й не здогадувався, що мені знавісніло не що інше, як частка справжнього життя, ніби вірив: те, що мені так остогидло, не є життя, то — мої вигадки!
Життя вимагало вирушати. Чи моє власне життя? Може й ні, та все одно настав час, коли я мусив вирядитися в путь і волокти вперед свої важкі ноги.
Розділ 3
Що життя — театр, ладен повторювати кожен. Але не певен, що знайдеться багато таких, у кого, як у мене, змалку вклалося б у голові: життя — театр. До твердого розуміння домішувалися наївність і брак досвіду, отож, хоч у глибині душі я здогадувався, що для дебюту в житті треба бути зовсім іншим, але на дві третини переконав себе, що всі починають життя так само. Я був повен світлої віри: варто впоратися з роллю, як завіса впаде. Цьому сприяв здогад про ранню смерть. Проте ця віра, а точніше, витання в хмарах, не забарилася з жорстокою розплатою.
Зауважу, що хочу вести мову не про заяложене «самоусвідомлення».
Будь-що, окрім статевого потягу, не знайде тут місця.
Хоч природна нездарність прирікала на відставання в навчанні, я все ж намагався перейти до класу нормальних людей; от тільки засоби мав половинчасті. А саме, списувати на іспитах у товаришів, не розуміючи, що до чого, і здавати з найбезневиннішим виглядом. Цей спосіб, скоріше дурнуватий і нахабний, аніж хитрий, подеколи призводив до позірного успіху. Хтось перейшов до наступного класу. Але там викладають на основі того, що вже засвоїв, отож він один нічого не второпає. Тут для нього лише два шляхи: один — остаточно зіпсуватись, і другий — щосили напускати розумного вигляду. Яким піти — залежить від його власних якостей — слабкодухості й відваги, але не кількостей. Кожен шлях вимагає порівну і слабкодухості, і відваги. І кожен потребує постійного, ба навіть поетичного прагнення до неробства.