Передні зуби в неї трохи видавалися вперед. Білі й гарні, вони, зблискуючи, додавали посмішці такої чарівності, що, здавалося, вона зумисне виставляє їх напоказ. Ця крихітна недоладність, немов щіпочка прянощів, тільки посилювала враження загальної домірності й додавала присмаку красі.
Якщо слово «кохати» тут недоречне, скажу, що троюрідна сестра «подобалася» мені. Змалку я полюбляв дивитися на неї звіддалік. Я годинами міг сидіти коло неї, коли вона гаптувала низзю по газу.
Родичі з тіткою на чолі перейшли до іншої кімнати, і ми з Суміко, залишені у вітальні, мовчки сиділи поруч на стільцях. У голові ще гуло від вокзальної сутолоки. Я чомусь смертельно стомився.
— Ох, зморилась! — Позіхаючи, Суміко прикрила білими пальчиками вуста й мляво поплескала по них, наче ворожила. — А ти ні, Ко-тяне? Долана якимись почуттями, вона затулила обличчя рукавами кімоно й знесилено похилила голівку мені на коліна. Повільно повернула обличчя й застигла. Мої формені штани затремтіли від честі прислужитися узголів’ям. Мене паморочили пахощі парфумів та пудри. Профіль Суміко, її прозорі від утоми, непорушно розплющені очі бентежили мене…
І все. Тобто вишуканий тягар на своїх колінах я запам’ятав назавжди. Але плотського відчуття не було, просто витончена насолода. Наче тягар ордена.
Їдучи зі школи, я часто зустрічав в автобусі одну й ту саму анемічну панночку. Її холодність чарувала мене. Вона дивилась у вікно зневажливо, ніби все їй давно набридло; впадала в око твердість трохи випнутих вуст. Коли її не було, мені здавалося, в автобусі чогось бракує, і я незчувся, як став шукати її поглядом щоразу, коли сідав в автобус. «Невже це кохання?»— думав я.
Але я нічого не розумів. Аніскілечки я не знався на тому, як кохання пов’язане з плотською жагою. Раніше мені й на думку не спадало означити словом «кохання» диявольські чари Омі. А нині я гадав, ніби кохання — це, можливо, і є ледь помітне почуття, викликане дівчиною в автобусі, що, втім, не заважало вчаровуватися водієм — парубійком з напомадженим до блиску волоссям. Невігластво не вимагало усунути цю суперечність. У поглядах на профіль водія було щось захопливе, невідступне, гірке й гнітюче, а побіжні погляди на недокрівлену панночку мали щось від примусу, штучності й лише стомлювали. І те й інше спокійно вживалося, мирно співіснувало в мені, бо я не розумів, чому дивлюся на кожне з них так, а не інакше.
Можна, звичайно, пояснювати відсутність у мене властивої вікові «бридливості» або, скажімо, «особливостей психіки» тим, що непомірна цікавість ніяк не давала відчути смаку високої моральності, але слід пам’ятати, що моя цікавість, наче відчайдушні мрії невиліковно хворого про втрачений для нього світ, перепліталася з вірою в неможливе. Напівсвідома віра й напівсвідомий відчай робили мої прагнення майже непристойно палкими.
Я і сам не усвідомлював, що, попри недійшлий вік, виплекав у собі віру в платонівську концепцію любові. Може, собі на біду? Та що для мене могли значити звичайні людські нещастя! Непевна тривога, пов’язана з еротикою, здається, перетворила на невідчепну ідею лише її плотський бік. Доти я вправлявся вмовляти самого себе, що моя цікавість — чиста, моральна, нерозривна з прагненнями розуму — це і є «плотська жага», поки й справді навчився обманювати себе, ніби й справді маю розпусну вдачу. Особисто мене це чудово привчало поводитися, як доросла, бувала людина. Я вдавав донесхочу пересиченого жінками.
Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?
Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.
… Коли почалася війна, країну охопив лицемірний стоїцизм. Школи не становили винятку. Мрія відпустити волосся, настійлиіва в середніх класах, у старших не поближчала. Вишукані шкарпетки канули в небуття. Побільшало понад розумну міру годин з військової підготовки, впроваджувались якісь безглузді реформи.