Щоправда, ми не відчували обмежень так гостро, бо в нашій школі вдаваний офіціоз мав давні традиції. Прикомандирований до нас полковник виявився сердечним чолов’ягою, та і його підлеглі — прапорщик, колишній фельдфебель спецвійськ, прозваний нами за «дзекання» Дзучкою, Дурник, Носач із лев’ячим носом — швидко призвичаїлися до духу нашої школи. Директор, підтоптаний жоноподібний капітан першого рангу, завдячував своїм місцем покровителям у міністерстві двору і сповідуваному принципу поступовості: не чинити шкоди нікому, а найперше — власному неробству.
Час минав, і я запізнав смак тютюну й спиртного. Але не палив і не пив по-справжньому. Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках. Подальше годі було уявити. Життя видавалося нам напрочуд несерйозним. До солоного озера життя, обмеженого двадцятьма роками, хід речей додав стільки солі, що плисти стало завиграшки. Чим ближчала хвиля, коли мала впасти завіса, тим ретельніше міг я розігрувати для себе комедію масок. Щодня я впевнював себе: вже завтра, так, саме завтра, виряджусь у подорож життя, але так само щодня відкладав виправу ще на день, і ще на день, і роками не зрушував з місця. Чи не була то для мене єдина щаслива пора? Ні, тривога не зникла, але була така невиразна, що не вбила сподівання побачити блакитне небо над невідомим завтрашнім днем. Та пора, коли перед подорожжю до валізи — наче путівник, рушник, зубна щітка й порошок, чиста сорочка й пара шкарпеток на зміну, краватка, мило — ретельно складалися уявні мандри, вигадані пригоди, домисли про те, ким стану, обличчя поки невідомої чарівної нареченої, сподівання слави… була для мене, попри війну, повна дитячої радості. Непогамовна уява змушувала вірити, що й куля не завдасть мені жодного болю, і навіть у той час аніскільки не послабла. Трепет невідомої досі насолоди викликало бодай і передчуття власної смерті. Я відчував, що маю все. Хай там що. Часові, коли звідав подорож до останнього кроку, далеко до хвилі, коли годі вгору глянути від справ перед нею. Адже після всього залишається тільки втрачати набуте. Ось у чому цілковита марність подорожей.
Настав час, і невідступна ідея поцілунку зосередилася на конкретних вустах. Щоправда, не певен, чи не стояло за цим прагнення наділити власні порожні мрії родоводом. Про те, як намагався силоміць змусити себе повірити, що це і є хіть, де хоті не було й сліду, я вже писав. Інакше кажучи, нісенітну хіть будь-що повірити в правдивість своїх почуттів я сприймав за хіть справжню. Нездійсненне бажання не бути більше самим собою я приймав за статевий потяг пересічного чоловіка, зумовлений якраз тим, що він є самим собою.
Натоді я водив досить тісне, хоч і без довгих розмов, знайомство з певним однокласником. Легковажний Нукада чомусь мав мене за доброго й надійного консультанта з питань початкового курсу німецької. За будь-який предмет я брався охоче, чого, втім, вистачало ненадовго, тож і зажив слави знавця німецької. Здається, Нукада інтуїтивно відчував, що свої оцінки, гідні відмінника (чи, може, семінариста), я в душі зневажаю (проте інші не гарантували безпеки) і більше схильний до, так би мовити, «поганої слави». Щось у його приязні подразнювало моє дошкульне місце. Річ у тому, що наші «твердокамінні» Нукаду не полюбляли, може, почасти через ревнощі, я ж через нього отримував відомості про світ жінок, як ото через медіума встановлюють непевний зв’язок з потойбічним світом.
Першим медіумом, що з’єднав мене зі світом жінок, був Омі. Але тоді я ще не віддалився так від власного єства, тому медіумічні властивості Омі пояснював лише його красою і не шукав більшого. Але Нукада як медіум надав досконалості надприродним рямцям моєї цікавості. Чи не тому, що аж ніяк не був красенем.
«Конкретні вуста» стосувалися його старшої сестри, що її я спіткав якось, завітавши в гості.
Двадцятитрирічна красуня чомусь сприймала мене за малюка. Бачачи, як чоловіки в’ються біля неї, я почав розуміти, що цілком позбавлений рис, які знаджують жінку. Це означало повну неможливість стати таким, як Омі, але й надавало певності в ретроспективі, що прагнення стати таким, як він, було насправді коханням.
І все ж я запевнив себе, що кохаю сестру Нукади. Точнісінько, як мої цнотливі однолітки-старшокласники, я блукав біля її дому, стовбичив, немов приклеєний, у книгарні напроти, чекаючи нагоди перестріти її, коли вийде, тискав подушку, намагаючись уявити, як то буває, коли обіймаєш жінку, без кінця малював її вуста, мучив сам себе запитаннями, на які сам і відповідав у найнеможливіший спосіб. То й що? Від удаваного завзяття тільки терпла душа і незвичній утомі. На неприродність — нескінченне вмовляння самого себе, що я її кохаю, істинна частка душі опиралася злою зморою. Здавалося, та душевна втома повна жахкої отрути. А в перепочинках між штучними зусиллями серця мене раз по раз огортала така байдужість, що я ладен був тікати від неї світ за очі і не помічав, як знову попускав віжки уяві. Тут я немов оживав, ставав справжнім собою і знову запалювався ненормальними уявними образами.