Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».
Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі — мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.
У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.
Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.
Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий
схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли
мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.
У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився
від ознобу й головного болю.
Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?
Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.
Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.
Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства — тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.
Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?
Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту, тобто смерті, тому не міг осягнути, звідки та сила, яка понесла мене геть від казарм. Невже я усе ж прагнув життя? Бодай такого, як тієї миті, коли вскакуєш засапаний до протиповітряної щілини?