— Так, так!
— А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!
— Дякуємо за турботу!
— Ми закупили склад у Т. — знаєте, де гарячі джерела, — для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!
— Ви такі люб’язні!
— А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!
Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!
— Ну й ну, ха-ха-ха!
Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.
— Що за книжка?
Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:
— Візміть до себе цих двох пустунок!
Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».
— Що там? — Соноко нахилилася до мене. Волосся в неї пахло, мов у дитини. Прочитала написане і зашарілася по саму маківку.
— Хіба ні?
— Ой, я… — Її очі знову зустрілися з моїми, і вона все зрозуміла. Я відчув, що і в мене починають пашіти щоки.
— Сестричко, що це в тебе? — простягла ручку мала. Соноко квапливо сховала листок. Середульша, схоже, вже розуміла, що до чого. І аж наїжилася невдоволено. Це відчувалося з того, як вона надміру суворо почала вичитувати малій.
А нам це ніби, навпаки, розв’язало язики. Вона розповідала про школу, про брата, переказувала прочитане, а я, як завжди, переводив розмову на загальні теми. То були перші кроки в мистецтві зваби. І оскільки ми надто захопилися розмовою, аби звертати увагу на дівчаток, вони повернулися на старе місце. І знову мати з заклопотаною посмішкою привела до нас двійко ненадійних сторожів.
Коли увечері ми, нарешті, знайшли притулок в містечку М., неподалік якого служив Кусано, вже був час спати. Нам з паном Обою випала одна кімната на двох.
Залишившись зі мною наодинці, банківський службовець почав викладати найвідвертіші антивоєнні погляди. Навесні двадцятого року Сьова такі розмови велися хоч пошепки, але скрізь, і вже навіть встигли приїстися мені. Здавалося, кінця не буде балачкам пана Оби — то про фарфоровий завод, куди він уклав гроші, який під виглядом компенсації воєнних збитків планував відразу по війні налагодити виробництво порцелянового начиння, то про те, що росіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве дочекався, поки він сховав дивно пухляве без окулярів обличчя в тінь від вимкнутого нічника, кілька разів зітхнув, наче невинне дитя, аж постіль затряслася, й сонно засопів. А я, відчуваючи, як новенький рушник, обгорнутий навколо подушки, муляє мені розпашілу щоку, занурився в роздуми.
До морочної роздратованості, яка повсякчас товаришувала мені на самоті, в моєму серці вочевидь додався смуток, що потряс саме моє буття вранці, коли я побачив Соноко. Він оголив нещирість кожного сказаного сьогодні слова, кожного поруху, кожного кроку. Проте визнання їхньої фальші не було гіркішим за звичайну гірку непевність, чи все це не облуда: можливість подальшого викриття чомусь принесла мені полегшення. Як завжди, моя вперта тривога, що її викликали глибинні засади людського буття, справжній склад людської душі, запроваджувала самоаналіз у марне кружляння по колу. Настійна ідея — що відчував би інший юнак, що відчувала б нормальна людина — мучила мене, і невдовзі розпорошила навіть ту одробину щастя, яку я вважав дарунком собі.
«Гра» перетворилася на невід’ємну частку мене самого. То вже була не гра. Усвідомлення, що я прагну видати себе за нормальну людину, потроху розчинило первинну нормальність, отож я вже не міг не запевнювати себе, що й ця нормальність удавана. Інакше кажучи, я ставав людиною, яка вірить тільки в підробку. І, може, прагнення вважати любов справжньою виступило під маскою почуття, що душевний потяг до Соноко — нещире розумування. Не виключено, що то була перша спроба переробити самого себе на людину безапеляційну.