Кусано й собі розташувався в центрі родинного кола, напхав за обидві щоки печива і, вирячивши очі, махнув рукою у бік Токіо. Звідси, з пасма пагорбів, було добре видно долину, в якій лежало серед безживного степу містечко М., а за нею поміж гір прозирав клапоть неба над Токіо. Холодні провесінні хмари кидали туди прозорі тіні.
— Ото жах був уночі! Там усе було червоне! Хтозна, чи твій дім уцілів. Досі таких нальотів не було, щоб усе небо палахкотіло.
У голосі Кусано вчувалася владність, він явно не бажав, аби його переривали. Нехай мама й бабуся швидше евакуюються, бо він від тих думок аж сон втратив.
— Гаразд, поїдемо чимшвидше. Бабуся тобі обіцяє!
З мови старої вгадувалась її крута вдача. Вона витягла з широкого паса-обі оправлений в почорнене срібло крихітний, наче зубочистка, олівчик, і стала щось ретельно писати.
Сумно було в поїзді, коли їхали назад. Навіть пан Оба, який приєднався до нас на станції, запав у мовчанку. Схоже, всіх заполонило те колюче чуття, яке виникає, коли проривається назовні повсякдень приховувана «родинна любов». Певно, після зустрічі з сином, братом, онуком, оголені душі, які розкриваються тільки серед близьких людей, відчули марноту того, що вони просто виставляють напоказ свої безглузді втрати. А мені не давало спокою видіння тих нещасних рук. Коли поїзд прибув на станцію О., де була пересадка на електричку, вже запалили світло.
Тут ми вперше побачили, якого лиха наробив нічний наліт. Переходи заповнили потерпілі. Вони тулилися в ковдри й визирали назовні невидющими безтямними очима, ніби самими білками. Якась жінка мірно похитувалася, наче без упину колихала на руках дитину. Дівчина з напівзотлілою штучною квіткою у волоссі спала просто на землі, притулившися до дорожнього кошика.
Жоден докірливо не глянув, коли ми пробиралися крізь них. Але нам аж відібрало мову. А оскільки ми не розділили їхнього нещастя, саме наше буття мовби втратило сенс, ми немов перетворилися на тіні. Однак у мені щось пломеніло. Лави нещастя додавали мені отухи, додавали сил. Я осягнув напруження, яке супроводжує революції. Ці люди бачили, як полум’я огортає все, що творило закони їхнього буття. Бачили навіч, як вогонь охоплює людські стосунки, любов і ненависть, розум, майно. Ні, не з вогнем вони змагалися цю хвилю. Вони змагалися з людськими стосунками, з любов’ю і ненавистю, з розумом, з майном. Вони наче втрапили на судно, яке тоне, де, щоб урятувався хтось, іншого треба позбавити життя. Чоловіка, який загинув, рятуючи кохану, вбив не вогонь, його вбила кохана; матір, яка загинула, рятуючи дитину, занапастив не хтось, а дитина. Тут зітнулись, як ще ніколи досі, найглибші й найзагальніші засади людського буття. Я бачив на їхніх обличчях полиск утоми, яку залишила та приголомшлива вистава. Палка певність наринула на мене. Я відчув, що тривогу, зроджену глибинними засадами людського буття, в дивовижний спосіб зітерто, бодай на коротку мить. Мені хотілося кричати від думок, що розривали груди.
Якби я мав хоч трохи більшу силу самозаглиблення, якби був хоч трохи наділений мудрістю, я б, певно, узявся досліджувати ті засади. Але, наче в насмішку, якась уявна жага спонукала мене вперше оповити рукою стан Соноко. Може, цим незначним порухом я показав собі самому, що й «любов» тепер просто порожнє слово. Отак парою ми раніше за інших проминули тьмавий перехід. Соноко не зронила й слова… Та коли ми поглянули одне на одного в напрочуд яскраво освітленому вагоні електрички, я помітив в очах Соноко вираз загнаного в безвихідь, але водночас і чорний лагідний блиск.
Серед пасажирів міської кільцевої лінії потерпілі становили вже дев’ять десятих. Виразно пахло паленим. Голосно, трохи не пихато, люди розповідали, що пережили. То був наче гурт «революціонерів». Адже весь натовп був охоплений високим невдоволенням — безмежним невдоволенням — переможним невдоволенням — радісним невдоволенням.
На станції С. я розпрощався, віддав Соноко її речі й вийшов. Я простував темними вулицями додому й раз по раз похоплювався, що в мене порожні руки. І зрозумів, як важила її валіза в наших стосунках. То були упокорені примусові роботи. Щоб моє сумління не знеслося надто високо, потрібен був тягар — примусова праця.
Домашні привітали мене так, ніби нічого не сталося. Навіть як на такий наліт, Токіо — надто велике місто.