За кілька днів я зайшов до Кусано — занести Соноко обіцяні книжки. Гадаю, неважко уявити, що за книжки міг позичати двадцятирічний хлопець вісімнадцятирічній дівчині. В банальних вчинках я знаходив особливу насолоду. Соноко ненадовго вийшла, що траплялося не так і часто, тож я чекав на неї у вітальні.
Тим часом провесіннє небо запливло хмарами, наче лугом, пішов дощ. Соноко увійшла до темної вітальні просто з дощу — в її волоссі зблискували краплі. Сіла трохи зсутулено в темному кутку глибокої канапи. На вустах її знову заграла посмішка. У сутіні вималювалися дві опуклості на червоному жакетику.
Яка ж несмілива й небагатослівна була наша розмова! То було наше перше побачення на самоті. Я усвідомив, що невимушеній розмові під час короткої мандрівки в поїзді сприяла балаканина по сусідству й непосидючість сестричок. Від рішучості, з якою я вручив написану тоді записку — любовний лист на один рядок — не лишилося й сліду. Мене охопила виняткова скромність. Я залюбки міг злегковажити собою заради переконливості, не злякався б цього і перед нею. То що ж, я забув свою гру? Призвичаєну гру, ніби можу кохати як нормальна людина? Так чи інакше, мені здавалося, що я зовсім не кохаю цю таку свіжу дівчину. При цьому ані найменшої незручності я не відчував. Злива вщухла, вечірнє сонце освітило кімнату.
Очі й вуста Соноко блищали. Її краса наринула на мене й перетворилась у відчуття власного безсилля. А болісні думки нагадали, яка вона нетривка істота.
— Хто може знати, — озвався я, — скільки ще нам жити. От зараз, скажімо, буде тривога. А літак уже наладовано бомбою, що впаде просто на нас.
— Може, воно було б і краще. — Вона ретельно розгладила складки на спідниці з картатої шотландки й підвела голову. Сонце облямувало її щоки сяєвом ледь помітного пушка. — Якби зараз… Надлетів безгучний літак і скинув на нас бомбу… коли ми отак… Правда ж?
Сама того не усвідомлюючи, Соноко освідчувалась у коханні.
— Правда, — відказав я, наче щось очевидне. Звідки було Соноко знати, як глибоко сховалося в мені бажання, що викликало ці слова. А втім, як розібратися, розмова виходила на диво кумедна. Мирної пори таке могли сказати хіба двоє закоханих перед розлукою.
— Розлуки за життя, розлуки в смерті, аж набридло! — сховав я за брутальністю ніяковість. — А тобі так не здається? Що в наш час розлука — звична річ, а от зустріч — дивина?.. Що посидіти отак удвох і погомоніти хоч із півгодини — справжнє диво?..
— Так… Мені теж… — Вона вмовкла. І продовжила з щирим і лагідним спокоєм. — Щойно ми зустрілися, а вже розлучаємось. Бабуся квапить з евакуацією. Позавчора, коли ми повернулися, дала телеграму до тітки в село в префектурі Н. А та сьогодні вранці подзвонила по міжміському. Адже в телеграмі прохалося: «Підшукай житло». Тітонька сказала, що зараз із житлом сутужно навіть у них, і запросила до себе, мовляв, у домі буде веселіше. А бабуся не звикла воловодитись, отож пообіцяла за кілька днів бути.
Несила було й головою кивнути у відповідь. Я сам здивувався, як це вразило мою душу. Адже з того, як добре мені було, зродилося хибне враження, що все може так і лишатись, що дні й місяці ми будемо разом. У більш глибокому розумінні, я помилявся двічі. Її слова, які провіщали розлуку, виказали даремність цієї зустрічі, відкрили, що нинішні радощі лише уявні без реального змісту, знищили дитячу певність, ніби все це може бути тривким Але водночас стали прозрінням з іншого хибного уявлення: я зрозумів, що в чоловіка й жінки не може завжди все лишатися, як є, навіть коли розлука ще далеко. Гірке було моє пробудження. Чому все не може лишатись, як є? Запитання, яке я стократ задавав собі в дитячі роки, знов навернулося на вуста. Ну чому ми маємо удвох сповняти химерний обов’язок усе зруйнувати, усе змарнувати, кинути все в потік вічних блукань? Чи цей гіркий донезмоги обов’язок і є те, що люди звуть «життя»? Чи тільки для мене це — обов’язок? В усякому разі, так тяжів він тільки наді мною, більше ні над ким.
— То ти їдеш… А втім, якби й залишилася, однаково скоро поїду я…
— Куди?
— Знову на завод — наприкінці березня або в квітні.
— Там, мабуть, небезпечно під час нальотів?
— Атож, небезпечно, — відказав я.
І невдовзі пішов.
Наступного дня я відчував дивний спокій, бо позбувся необхідності кохати. Я веселився від душі — то співав уголос, то копав ногами знавіснілі томи зводу законів.
Того химерного оптимізму вистачило на день. Заснув я міцно, мов дитина. А серед ночі мій сон урвала сирена. Моє буркотливе сімейство забилося до протиповітряної щілини, але до відбою так нічого й не сталося. Я вже встиг закуняти, отож видостався назовні останнім, перевісивши через плече шолом і бамбукове барильце з водою.