— Усе так.
От тільки моя схильність до самоаналізу крила в собі непередбачність перекрученої й склеєної у кільце паперової стрічки. Лицьова сторона раптом виявлялася зворотною. А зворотна — лицьовою. І мені в свої двадцять років лишалося тільки кружляти з шорами на очах орбітою власних почуттів, а загальне розгублення й відчуття краху під кінець війни робили ті оберти карколомними. Годі було урвати хвилю, аби розібратися, де причина, де наслідок, де протиріччя, де відповідність. Тож протиріччя так і лишалися протиріччями, черкаючи об мене в невловимому для ока леті.
Цілу годину я тільки й думав, як би вигадати доречну відповідь на лист Соноко.
… Надійшла пора цвісти сакурі. Тільки ні в кого не було часу милуватися нею. Гадаю, у всьому Токіо помітили, що вона зацвітає, хіба що студенти нашого факультету. По дорозі додому я сам або з двійкомтрійком приятелів прогулювався біля ставка С.
Квіти здавалися привабливими, як ніколи. Сакура розбуяла поміж зелені шпилькових дерев, і її квіти були наче голі, бо без звичного вбрання — біло-червоних завісок, гомінких зграйок любителів вишневого цвіту, продавців повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були такі гарні, такі звабливі безвідплатне служіння, безкорислива розкіш природи.
У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв — жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках — видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.
Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. — Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, — затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.
— Та годі тобі! — урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.
— Вороги на небі, закони на землі, — насмішкувато пирхнув я. — Замість «слава в небі, мир на землі».
Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.
Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.