Які білі в неї груди, облямовані півмісяцем комірця! Аж сліпучі! А в її посмішці ту мить угадувалася «безпутна кров», що забарвлювала щоки де Садової Жюльєти. Кажуть, є особливий гатунок розпусності, властивий лише цноті. Зовсім не така, як у зрілих жінок, вона чарує, наче подих вітерцю. Це ніби втішний прояв поганого смаку. Скажімо, як тяга лоскотати немовлят.
У такі хвилини мою душу п’янило щастя. Довго мені не вдавалось наблизитися до цього забороненого плоду. А тепер щастя вабило мене з сумною наполегливістю. Я відчував, яка безодня таїться в Соноко. Але час спливав, і до повернення на арсенал залишалось уже два дні. А я так і не виконав накинуту самому собі мету — поцілунок.
Над нагір’ям мжичило й мжичило, як завжди дощового сезону. Я позичив велосипед і поїхав на пошту відправити листа. Ми з Соноко домовились зустрітися біля пошти: вона мала після обіду відпроситися з установи, де влаштувалася, аби уникнути трудової повинності, Крізь іржавий металевий сітчастий паркан понуро прозирав розмочений мрякою тенісний корт, куди давно ніхто не заглядав. Зі мною розминалися на велосипедах підлітки-німці, полискуючи мокрим золотавим волоссям і білими руками.
Поки я стояв у черзі на старій пошті, за дверима прояснилося. Дощ ущух. Просвіт був короткочасний, сказати б, удаваний. Хмари не розвіялися, тільки посвітлішали кольором платини.
За скляними дверима зупинився велосипед Соноко. Вона важко дихала, зводячи мокрі плечі, але на розпашілому здоровим рум’янцем обличчі грала посмішка. «Отож давай, пора!»— Я почувся мов нацькований мисливський пес. Почуття обов’язку підганяло, немов підштовхував біс. Я скочив на велосипед, і ми з Соноко рушили головною вулицею селища.
Ми заїхали в гайок поміж модрин, кленів та беріз. Дерева струшували яскраві крапельки. Її чудове волосся розвівав вітер. Міцні ніжки весело крутили педалі. Вона уособлювала саме життя. Ми заїхали на поле для гольфу, нині занедбане, злізли з велосипедів і попрямували вологою доріжкою понад полем.
Я був напружений, як новобранець. Он купка дерев. Їх мені й треба!
Кроків за п’ятдесят. На двадцятому заговорю до неї, розряджу напруження. Далі тридцять кроків теревенитиму щось. П’ятдесят кроків. Поставлю велосипед на підпорку. Подивлюся на гори. Покладу руки їй на плечі. Озвуся впівголоса, от хоча б: «Це наче сон, що ми разом». Вона відповість щось наївне. Тоді міцно притягну її за плечі до себе. А вже сам поцілунок — навряд чи буде не так, як з Чіеко. Я ж обіцяв грати переконливо. А ні любові, ні жаги як не було, так і не було.
Соноко була в моїх обіймах. Її подих уривався, обличчя пашіло вогнем, повіки були міцно стулені. Дитячі вуста були напрочуд гарні, от тільки, як і раніш, не збуджували мене. І все ж я покладав на цю мить неабиякі сподівання. Може, в поцілунку зродиться моя нормальність, любов без облуди. Машина зірвалася з місця, і нікому несила її спинити. Я припав губами до її вуст. Минула мить — і ніякого задоволення. Дві. Так само. Три. Все зрозуміло.
Я одірвався від Соноко й кинув на неї журний погляд. Якби вона цієї миті поглянула мені в очі, то мабуть вичитала б у них невимовне кохання. Кохання, про яке годі виповісти, чи взагалі людина може так кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.
Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.
А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон — усе, мовляв, обійдеться.
Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.
Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.