Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть — від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг — то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!
… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.
… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.
Я написав Соноко кілька листів — не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у трепет.
— Я тобі скоро надішлю офіційне послання. Сподіваюся, воно буде тобі приємне.
За тиждень, у вихідний, коли я був у матері за містом, послання прибуло. Написані його невправним почерком ієрогліфи виказували непідробну приязнь.
«… У нас усі настроєні щодо Соноко цілком серйозно. Мене призначено повноважним послом. Справа, власне, нескладна, але треба знати твою думку.
Ми тобі довіряємо. Соноко, звичайно, теж. Мама вже нібито й прикидає, коли влаштувати весілля. Весілля весіллям, але заручини, здається, призначати вже час.
Атож, це тільки наші власні здогади. Треба ж знати, як ти до цього ставишся. Я сказав своїм, нехай почекають з розмовами, поки ти відповіси. Не думай, я тобі нічого не накидаю. Просто напиши, як є. Скажеш «ні» — ніхто тобі не дорікатиме, не сердитиметься; наша дружба не постраждає. Скажеш «так» — можеш уявити, як я зрадію. А ні — то ні, зла не матиму. Пиши відверто, але чесно. Ще раз тебе прошу: не думай, що чимось зобов’язаний. Залишаюсь твоїм вірним другом і чекаю відповіді…»
Я похолов. Озирнувся, чи не бачив хтось, як я читав листа.
Сталося те, що я вважав неможливим. Я й не підозрював, що почуття й міркування щодо війни можуть різнитися аж так, як у мене і їхньої родини. Мало того, що мені лише двадцять років, що я студент, працював на авіазаводі, — я й виріс під час війни, от і романтизував її міць. Навіть нині, на порозі краху, магнітна стрілка людських намірів незмінно вказувала в той самий бік. Атож, хіба я забув, що сам такої пори прагнув закохатися! З химерною посмішкою я перечитав листа. І раптом мої груди виповнило знайоме почуття зверхності: а все ж я переміг. Я об’єктивно щасливий, і нікому не дозволив би дорікнути собі. А значить, теж маю право зневажати щастя.
Хоч душа повнилася нестерпними гризотою й смутком, з моїх вуст не сходила визивна глузлива посмішка. Я почував себе так, наче лишилося перестрибнути мілкий рівчак. Тобто переконати себе: все, що сталося за останні місяці — дурниця. Впевнити себе, що я взагалі й гадки не мав любити оту Соноко, оте дівчисько. Навіяти самому собі, що просто зваблював її (ото брехун!). Навіть вибачатися нема за що, за поцілунок не відповідають!