Бо була вихована так, щоб не помічати того, чого не слід. Хоч і дивилася на спітнілі спини танцюючих, проте не бачила їх.
А втім, атмосфера цього місця усе ж якось подіяла на душу Соноко, бо на її лагідних вустах зродилася — не посмішка, пагонець посмішки, наче вона збиралася щось сказати.
— Пробач, що питаю, але… Ти, певно, вже… Вже запізнався з такими речами?
Мене полишила решта сил. Але в душі ще була якась пружина, і вона змусила мене миттю відказати:
— Так… Запізнався. На жаль.
— Коли?
— Минулої весни.
— А з ким?
Від такого вишуканого запитання я сторопів. Хіба ж могло мені спасти на думку, що в її уяві я можу пов’язуватися лише з тими, кого вона знає!
— Не можу сказати.
— А все ж?
— Не питай!
Певно, відчувши в словах неприховане благання, вона трохи здивовано вмовкла. Я докладав одчайдушних зусиль, аби приховати, як відлинула кров від мого обличчя. Низькопробний блюз перемішував час. У звуках, що линули з репродуктора, годі було ворухнутись. Я і Соноко поглянули на годинники майже одночасно.
Пора. Підводячися з місця, я знову кинув погляд на стільці на сонячному боці. Гурт, видно, пішов танцювати, стільці стояли порожні в сяєві сонця. І якийсь розлитий по столу напій безглуздо відбивав його проміння.
1948
Переклад українською мовою — Ігор Дубінський, 1991.
Перекладено за виданням: Nihon bungaku zenshu. V. 27. Mishima
Yukio shu. Tokyo: Kawade shobo, 1967.