Моя любов до нього поширилась і на предмети, про які він міркував, і я почав розшукувати книги, які допомогли б мені краще розуміти його. Найбільше мені подобалися ті, в яких до науки домішувалося богослов’я, особливо видання Пор-Рояля та ораторіанців. Я читав їх чи, точніше, ковтав. Мені потрапила до рук книга отця Ламі «Бесіди про науки». Це був свого роду вступ до вивчення наукових праць. Я перечитав її разів сто і вирішив зробити її своїм путівником. Нарешті, незважаючи на свій стан, а точніше, завдяки йому, я відчув у собі непереборний потяг до знань і, хоча вважав кожен свій день останнім у житті, проте вчився з таким запалом, немов збирався жити вічно. Мені говорили, що це шкідливо, але я думаю, що читання йшло на користь не тільки моїй душі, а й тілу; заняття так захоплювали мене, що я забував про свої хвороби і значно менше від них страждав. Насправді ніщо не давало мені справжньої полегкості, та оскільки я не мучився сильними болями, то звик нудьгувати, не спати, міркувати, замість того щоб діяти, і дивився на поступове й повільне згасання свого організму як на неминучий процес, зупинити який може тільки смерть.
Такий настрій не лише відвернув мене від усіх суєтних життєвих турбот, а й позбавив нестерпного лікування, якому мене піддавали досі проти мого бажання. Переконавшись, що ліки мені не допоможуть, Соломон скасував їх і, лише щоб утішити мою бідолашну матусю, приписав мені якісь невинні засоби з тих, що покликані підтримувати у хворому надію і довіру до лікаря. Я припинив строгу дієту, почав знову пити вино і, в міру своїх сил, повернувся до способу життя здорової людини, залишаючись помірним у всьому, але ні в чому собі й не відмовляючи. Я почав навіть виходити з дому і відвідувати своїх знайомих, особливо пана де Конзьє, спілкуватися з яким мені дуже подобалось. Чи тому, що мені здавалося чудовим учитися до своєї останньої години, чи тому, що в глибині мого серця жевріла надія на життя, але очікування смерті не тільки не ослабило мого прагнення до занять, а здавалося, ще більше посилило його, і я квапився набратися деяких знань для того світу, немов думав, що там мені доведеться вдовольнятися лише тим, що я прихоплю із собою. Я полюбив книжкову крамницю Бушара, де збиралися освічені люди, і, оскільки весна, яку я раніше не сподівався більше побачити, була вже близька, відібрав кілька книжок для Шармета, на випадок, якщо матиму щастя туди повернутися.
Таке щастя мені випало, і я скористався ним якнайкраще. З невимовною радістю побачив я перші бруньки. Дожити до весни означало для мене воскреснути в раю. Тільки-но почав танути сніг, ми покинули свою в’язницю і приїхали у Шармет досить рано, щоб почути перші трелі солов’я. Відтепер я перестав думати про смерть, і справді дивно, що в селі я ніколи серйозно не хворів. Я там часто нездужав, але ніколи не лягав у ліжко. Відчуваючи себе гірше, ніж звичайно, я говорив: «Коли ви побачите, що я вмираю, віднесіть мене у тінь дуба, і обіцяю вам, що я видужаю».
Незважаючи на слабкість, я знову взявся до своїх сільських занять, наскільки це дозволяли мої сили. Мене дуже засмутило, що я не міг уже сам доглядати садок, але, копнувши разів шість заступом, я починав задихатися, піт котився з мене, як той горох, – і доводилося кидати роботу. Коли я нахилявся, биття артерій посилювалось, і кров ударяла в голову з такою силою, що я мусив одразу випростуватись. Змушений обмежитися менш утомливою роботою, я, між іншим, захопився голубником і так полюбив його, що частенько проводив там багато годин, ні на хвилину не відчуваючи нудьги. Голуб – полохливий птах, його важко приручити. Але я зумів викликати у своїх вихованців таку довіру, що вони супроводжували мене скрізь і давалися в руки, коли мені цього хотілося. Як тільки я виходив у сад або у двір, миттю два чи три голуба сідали мені на плечі і на голову; врешті-решт, незважаючи на втіху, яку я від цього мав, такий кортеж почав мені набридати, і я змушений був відучити їх від цієї фамільярності. Я завжди любив приручати тварин, особливо полохливих і диких. Мені здавалося чарівним завойовувати їхню довіру і ніколи її не обманювати: я хотів, щоб вони любили мене з власної волі.
Я вже говорив, що привіз із собою книжки. Я читав їх, але так, що вони більше стомлювали мене, ніж освічували. У мене було хибне уявлення про речі: я думав, що для плідного читання однієї книги треба мати всі ті знання, про які йдеться в ній; мені й на думку не спадало, що автор і сам черпав їх у міру потреби з інших книжок. Ця безглузда думка змушувала мене щохвилини припиняти читання, раз у раз переходячи від однієї книги до іншої, і нерідко, щоб дістатися до десятої сторінки праці, яку я хотів вивчити, мені доводилося переривати цілу бібліотеку. Я так наполегливо дотримувався цієї незвичайної методи, що згаяв бозна-скільки часу і ледве не дійшов до потьмарення свідомості, бо перестав розуміти і знати будь-що. На щастя, я помітив, що простую хибним шляхом, який може завести мене в нескінченний лабіринт, і вибрався з нього раніше, ніж заблукав у ньому остаточно.