Тим часом здоров’я моє не йшло на краще, навпаки, я марнів на очах, був блідий як смерть і худий як скелет; мої артерії билися жахливо, серцеві напади у мене почастішали, я постійно відчував стиснення в грудях, і моя слабкість дійшла нарешті до того, що я ледве міг рухатися, не міг прискорити крок не задихаючись, не міг нахилитися без запаморочення, не міг підняти й найменшої ваги; я був доведений до цілковитої бездіяльності, що особливо болісно для такої рухливої людини, як я. Безперечно, до всього цього домішувалася певна частка помисливості. Помисливість – хвороба щасливих людей, страждав на неї і я: часті безпричинні сльози, переляк від найменшого шелесту листя чи крику птаха, раптові зміни настрою серед спокійного і тихого життя – на всьому цьому лежала печать нудьги, породженої благополуччям, яка, так би мовити, розбещує чуттєвість. Ми так мало створені для щастя на землі, що, коли у нас не страждають і тіло, і душа, нам треба, щоб страждало щось одне з них, і добрий стан одного майже завжди шкодить іншому. У той самий час, коли я міг тішитися радощами життя, занепад мого організму заважав цьому, і ніхто не міг сказати, в чому була причина моєї недуги. Згодом, незважаючи на прожиті роки і справді реальні й серйозні хвороби, моє тіло ніби відновило свої сили, щоб я міг краще відчувати свої нещастя, і тепер, коли я пишу ці рядки, немічний і майже шістдесятилітній старий, котрого обсіли всілякі болі, я відчуваю, страждаючи, в собі більше життєвої сили, ніж мав колись, утішаючись, у розквіті літ і в хвилини справжнього щастя.
Я включив у своє читання деякі твори з фізіології і, щоб остаточно доконати себе, почав вивчати анатомію. Розглядаючи нескінченну кількість складових частин свого організму та їхню взаємодію, я щодня чекав, що він от-от розпадеться; я ніскілечки не дивувався, що помираю, навпаки, дивувався тому, що ще живий, і кожну хворобу, про яку мені доводилося читати, знаходив у собі. Я певен, що, навіть якби не був хворий, то неодмінно захворів би від такого згубного читання. Знаходячи в кожній хворобі симптоми своєї власної, я вважав, що хворію на всі відразу, і до того ж заробив ще одну і дуже жорстоку, якої, як мені здавалося, я позбувся: пристрасне бажання вилікуватися. Важко уникнути цього, коли почнеш читати медичні книги. Я шукав, роздумував, порівнював і нарешті уявив, що причина моєї недуги – поліп у серці, і сам Соломон був, здається, уражений цією ідеєю. Міркуючи послідовно, я повинен був би, виходячи з цієї думки, утвердитися в своєму колишньому рішенні. Проте я цього не зробив. Я напружив усі свої розумові здібності, щоб відшукати засіб вилікуватися від поліпа в серці і здійснити це чудодійне лікування. Під час однієї з поїздок в Монпельє з метою відвідати ботанічний сад і його доглядача пана Соважа, Ане почув, що пан Фіз вилікував когось від подібного поліпа. Матуся згадала про це і розповіла мені. Цього виявилося досить, щоб збудити в мені бажання звернутися за порадою до пана Фіза. Надія на вилікування додала мені бадьорості і сили для майбутньої подорожі. Женевські гроші дали кошти для її здійснення. Матуся не лише не перешкоджала мені, навпаки, умовляла мене поїхати, і ось я вирушив у Монпельє.
Не треба було їхати так далеко, щоб знайти потрібного мені лікаря. Втомившись від верхової їзди, я найняв у Греноблі екіпаж. В Муарані мене наздогнали ще п’ять чи шість карет, що в’їхали в місто одна за одною. Більшу їх частину складав весільний поїзд однієї нареченої, пані де Коломб’є. З нею була інша жінка, пані де Ларнаж, старша за неї і не така вродлива, але не менш приваблива. З Романа, де мала зупинитися наречена, вона збиралася подорожувати далі, до містечка Сент-Андьоль, поблизу Пон-Сент-Еспрі. Зрозуміло, що через свою соромливість я не відразу познайомився з блискучими жінками і почтом, що їх оточував, але, оскільки ми їхали одним і тим самим шляхом, зупинялися в одних і тих самих готелях, це знайомство мало відбутися. Обідаючи з ними за одним столом, я змушений був відрекомендуватися, щоб не зажити слави відлюдька. Отож наше знайомство відбулося, і навіть раніше, ніж я того хотів, тому що такий гамір і метушня мало підходили хворому, і особливо хворому з таким характером, як у мене. Але цікавість робить цих хитрух-жінок такими наполегливими, що, бажаючи познайомитися з чоловіком, вони починають крутити йому голову. Так було і зі мною. Пані де Коломб’є, надто оточена своїми молодими залицяльниками, не мала часу спокушати мене, та це й не варто було затівати, оскільки ми повинні були незабаром розлучитися. Але пані де Ларнаж, яка була менш заклопотана, треба було потурбуватися про подальшу дорогу. Вона взялася за мене, і ось прощавай, бідолашний Жан-Жак, чи, точніше, прощавай, лихоманко, помисливість, поліп! Усе минається біля неї, за винятком деякого серцебиття, яке у мене залишилося і від якого вона не хотіла мене вилікувати.