У Німі я пішов глянути на Арени. Ця споруда, набагато величніша, ніж Гардський міст, справила на мене менше враження, чи тому, що моє захоплення було вичерпано останнім, чи тому, що розташування Арен серед міста заважає милуватися ними. Цей чудовий і величезний цирк оточений потворними будиночками, а ще жалюгідніші і дрібніші халупки заповнюють його арену, тож усе разом справляє враження якоїсь безладної мішанини, дивлячись на яку, відчуваєш, як жаль і обурення заглушають задоволення і здивування. Пізніше я бачив цирк у Вероні, не такий великий і гарний, як німський, але зате доглянутий і турботливо збережений, і тому він справив на мене сильніше і приємніше враження. Французи не бережуть і не шанують своїх пам’ятників. Вони гаряче беруться до діла, але не вміють ні закінчити його, ні продовжити.
Я так змінився, і любов до гарного столу стала такою сильною в мені, що одного разу я зупинився в «Пон-де-Люнелі» тільки для того, щоб побенкетувати в тамтешньому товаристві. Цей найвідоміший у Європі шинок цілком заслуговував у той час своєї слави. Власники зуміли дістати всі вигоди з його вдалого розташування, щоб отримувати численні й вишукані їстівні припаси. Справді, дивно було бачити в цьому закладі, загубленому серед сільської місцевості, стіл, багатий на всіляку морську і річкову рибу, чудову дичину, тонкі вина, що їх подавали з такою увагою і послужливістю, які можна зустріти лише в будинках багатих і великих сього світу, – і все це за ваші тридцять п’ять су! Але «Пон-де-Люнель» не довго залишався таким і незабаром назавжди втратив свою добру репутацію.
Під час подорожі я забув про свою хворобу і згадав про неї, аж коли приїхав у Монпельє. Моя помисливість чудово вилікувалась, але інші недуги залишилися, і, хоча звичка зробила мене менш чутливим до них, їх цілком вистачило б тому, хто раптом відчув їх у собі вперше, щоб вважати себе близьким до смерті. Насправді вони були не такі болісні, як страшні, і змушували страждати більше дух, аніж тіло, якому вони, здавалося, провіщали руйнування. Відвернутий бурхливими пристрастями, я не думав про свій стан, але, оскільки він був зовсім не уявним, я відчув його відразу, як тільки заспокоївся. Тому я почав серйозно думати про поради пані де Ларнаж і про мету своєї подорожі. Я відвідав найзнаменитіших лікарів і серед них пана Фіза, і навіть, від надлишку обережності, оселився в одного з них. То був ірландець Фіц-Моріс, у якого на пансіоні було багато студентів-медиків, і для хворого це було особливо зручно; Фіц-Моріс брав за стіл помірну плату, а за лікування зі своїх пансіонерів не брав нічого.
Він узявся виконувати розпорядження пана Фіза і спостерігати за моїм здоров’ям. Він чудово впорався зі своїми обов’язками відносно дієти. За його столом неможливо було дістати нетравлення шлунка, і хоча я не дуже чутливий до подібних прикрощів, але не було потреби далеко ходити за порівнянням, і я не міг завадити собі думати, що пан де Торіньян був кращим постачальником обідів, ніж пан Фіц-Моріс. Але й померти з голоду там було неможливо, а молодь, що обідала в нього, була дуже веселою, і новий спосіб життя справді пішов мені на користь і не дав мені знов упасти в мою меланхолію. Вранці я приймав усілякі ліки, головним чином пив якусь воду, здається, з Валя, та писав листи пані де Ларнаж: наше листування йшло досить жваво, і Руссо взяв на себе клопіт вести кореспонденцію свого друга Дадлінґа.
Опівдні я прогулювався в Канурзі з кимось із студентів, які всі були чудовими хлопцями, а потім ми знову збиралися на обід. Після обіду більшість з нас була до вечора зайнята важливою справою: ми йшли за місто зіграти дві-три партії в кулі, а той, хто програв, пригощав усю компанію полуденком. Я не грав, оскільки не мав для цього ні достатньої сили, ні спритності, але тримав парі, з цікавістю бігаючи за гравцями і за їхніми кулями нерівними і кам’янистими дорогами, роблячи приємні і дуже корисні для мого здоров’я вправи. Ми полуднували в якому-небудь заміському шинку. Немає потреби говорити про те, що ці прогулянки були веселі, але додам, що вони були й досить пристойні, хоч нам і прислуговували гарненькі дівчата. Головував за нашим столом пан Фіц-Моріс, який добре грав у кулі, і можу сказати, що, незважаючи на погану репутацію студентів, у цій молоді я виявляв більше морального почуття і чесності, ніж у багатьох людей зрілого віку. Вони були радше галасливі, ніж розпутні, радше веселі, ніж розбещені. А я, коли мене не примушують, так легко підкоряюся загальному способу життя, що охоче провадив би подібне існування завжди. Серед студентів було кілька ірландців, у яких я намагався навчитися яких-небудь англійських слів для майбутнього життя в Сент-Андьолі, оскільки наближався час мого від’їзду.