Пані де Ларнаж квапила мене з переселенням у кожному листі, і я готувався відгукнутися на її волання. Було ясно, що мої лікарі, так нічого і не зрозумівши в моїй хворобі, дивилися на мене як на вдаваного хворого і поводилися зі мною відповідним чином, лікуючи мене водою і сироваткою. На відміну від богословів, медики і філософи визнають істиною лише те, що вони можуть пояснити, і свої знання роблять мірилом можливого. Ці добродії нічого не знали про мою хворобу, а тому й не вважали мене хворим – не могли ж вони припустити, що чогось не знають? Я зрозумів, що вони турбувалися лише про те, щоб я не нудьгував і витрачав на них свої гроші. Розваживши, що їхній сент-андьольський колега зробить це не гірше, але зате з більшою приємністю для мене, я вирішив віддати йому перевагу і з цим мудрим наміром покинув Монпельє.
Я виїхав наприкінці листопада, після двомісячного перебування в цьому місті, де залишив дюжину луїдорів без будь-якої користі для свого здоров’я та освіти, якщо не брати до уваги курсу анатомії, який я почав проходити під керівництвом Фіц-Моріса, але змушений був покинути через жахливий сморід розтинаних трупів, знести який я був не в змозі.
Глибоко в душі невдоволений ухваленим рішенням, я міркував про нього дорогою до Пон-Сент-Еспрі, від якого розходилися дороги до Сент-Андьоля і до Шамбері. Спогади про матусю та її листи, хоча і рідші, ніж від пані де Ларнаж, збудили в моєму серці докори сумління, які я успішно стримував під час першої своєї подорожі. Але по дорозі назад ці докори стали такими гострими, що переважили любов до втіхи і змусили мене прислухатися до голосу розуму. Перш за все могло трапитися, що я зіграю тепер роль менш вдало, ніж перше. Адже для того, щоб мене викрити, досить було, щоб в усьому Сент-Андьолі знайшлася бодай одна людина, що побувала в Англії і знайома з англійцями та їхньою мовою. Сім’я пані де Ларнаж могла незлюбити мене і повестися зі мною не надто чемно. Мене турбувала думка і про її дочку, про яку я мимоволі думав більше, ніж потрібно. Я боявся закохатися в неї, і тільки цей страх уже робив половину справи. Невже у нагороду за добре ставлення матері я заведу огидну інтрижку з її дочкою, спокушу її і внесу скандал, безчестя, ганьбу і пекло в її дім? Ця думка вжахнула мене, я твердо вирішив боротися з собою і перемогти себе, якщо в мені виявиться така злощасна схильність. Але навіщо піддавати себе необхідності такої боротьби? Як жахливо жити з матір’ю, палаючи пристрастю до дочки, не сміючи відкрити їй свого серця! Навіщо піддавати себе нещастям, образам, докорам сумління заради задоволень, більшу частину чарівності яких я вже вичерпав, бо мені було ясно, що моє захоплення вже втратило свою початкову гостроту? Прагнення до втіхи все ще жило в мені, але пристрасть охолола. До всього цього домішувалися роздуми про моє становище, мої обов’язки, про великодушну і милу матусю, яка, будучи й так обтяжена боргами, робила їх ще більшими через мої божевільні витрати. Матуся розорялася ради мене, а я так негідно її обманював. Проти цього докору я не зміг устояти. Під’їжджаючи до Пон-Сент-Еспрі, я вирішив проїхати через Сент-Андьоль не зупиняючись і прямувати прямо до Шамбері. Я мужньо виконав своє рішення, хоча, признаюся, кілька разів глибоко зітхнув.
Разом з тим я вперше відчув внутрішнє задоволення, сказавши собі: «Я можу себе поважати, бо віддав перевагу боргу над утіхою». Ось перше, чим я зобов’язаний науці: вона навчила мене міркувати і порівнювати. Я так недавно перейнявся чистими принципами і склав собі правила мудрості і доброчесності і так гордився, що дотримуюсь їх, що засоромився відкинути свої власні закони ледь не відразу після їх ухвалення. Цей сором узяв гору над чуттєвістю. Гордість, можливо, відіграла в моєму рішенні не меншу роль, ніж доброчесність; але якщо ця гордість не була сама доброчесність, вона таки зробила на мене вплив, такий схожий на неї в своїх проявах, що простимо й помилитися.