Так, разом з моїми нещастями в мені почали зростати й чесноти, сім’я яких лежало до часу глибоко в моїй душі. Навчання вирощувало їх, і вони чекали лише знегоди, щоб проклюнутись. Першим плодом моєї душевної безкорисливості стало бажання прогнати зі свого серця почуття ненависті і ревнощів до того, хто мене заступив. Я цілком щиро хотів прихилитися до цього молодого хлопця, допомогти його освіті й розвитку, змусити його відчути своє щастя і зробити його по можливості гідним цього щастя, – одне слово, зробити для нього те, що в подібному становищі зробив для мене Ане. Але між дійовими особами не було схожості. Хоч я був м’якшим і освіченішим за Ане, я не мав ні його витримки і твердості, ні сили характеру, що викликала до нього повагу, необхідну для досягнення успіху. У молодому хлопцеві я знайшов ще менше тих якостей, які Ане знайшов у мені. У ньому не було ні слухняності, ні прихильності, ані вдячності і, головне, усвідомлення потреби моєї опіки і гарячого бажання скористатися нею. Той, кого я хотів розвинути, бачив у мені лише нудного педанта і безглуздого базіку. Зате собою він, навпаки, захоплювався, вважав себе значною особою в будинку і, вимірюючи свої уявні заслуги тим шумом, що він здіймав, вважав свої сокири і заступи набагато кориснішими, ніж усі мої книжки. З певної точки зору він мав рацію, але при цьому удавав із себе таке цабе, що можна було вмерти зо сміху. Із селянами він корчив із себе дворянина-поміщика і невдовзі став так само поводитися й зі мною, і навіть з матусею. Його прізвище Вінценрід здавалося йому недостатньо шляхетним, і він змінив його, зробившись паном де Куртійєм. Під цим прізвищем він згодом став відомий у Шамбері і в Мор’єні, де одружився.
Нарешті ця вельможна персона досягла того, що стала в будинку всім, а я – нічим. Коли я мав нещастя в чомусь йому не догодити, він лаяв не мене, а матусю. Боячись наразити її на його грубощі, я підкорявся всім його бажанням. Щоразу, як він колов дрова, а він робив це з надзвичайною гордістю, я змушений був виконувати роль бездіяльного глядача і мовчки захоплюватися його подвигами. Втім, юнак був не злим з природи: він любив матусю, оскільки не любити її було неможливо, і навіть до мене не почував огиди. Коли проміжки в його бурхливій діяльності дозволяли йому взяти участь у наших розмовах, він слухав нас досить покірливо, відверто погоджуючись із тим, що він усього лише дурень, після чого робив нові дурниці. Проте розум його був такий обмежений, а всі його схильності такі низькі, що говорити з ним розумно було дуже важко, а залишатися в добрих стосунках – майже неможливо. Володіючи чарівною жінкою, він зв’язався з рудою беззубою старою покоївкою, послугами якої матуся хоч і з огидою, але користувалася й далі. Я помітив його витівки і був у нестямі від обурення, та побачив я також і дещо інше, що вразило мене ще дужче. Матуся охолола до мене.
Хоча вона й робила вигляд, що схвалює мою стриманість щодо неї, але жінки не прощають таких речей, не тільки через те, що втрачають самі, скільки тому, що у відмові володіти ними вони вбачають байдужість до себе. Візьміть найрозсудливішу, філософськи настроєну і позбавлену чуттєвості жінку: у її очах найбільший злочин чоловіка, хоч би й байдужого для неї, полягає в тому, що, маючи можливість володіти нею, він відмовляється від цього. Мабуть, тут не буває винятків, оскільки матусина симпатія, така природна і сильна, постраждала внаслідок моєї стриманості, викликаної лише доброчесністю, прихильністю і повагою… З того часу я вже не знаходив у матусі тієї щирості й довіри, які були для мене завжди найніжнішою відрадою. Тепер вона бувала зі мною щирою лише для того, щоб поскаржитися на свого нового коханця. Коли ж між ними все йшло добре, я не ставав її повірником. Врешті-решт, вона влаштувала своє життя так, що в ньому мені вже не лишилося місця. Моя присутність ще тішила її, але вже не була їй необхідно. Я міг би цілими днями не бачитися з нею, і вона б не помітила цього.
Я відчув себе чужим і самотнім у тому будинку, душею якого був раніше і де жив, так би мовити, удвічі більше. Потроху я звик залишатися осторонь від усього, що в ньому відбувалося, і від тих, хто в ньому жив. Щоб уникнути постійних прикрощів, я зачинявся серед своїх книжок або ж ішов у ліси, де міг дати волю сльозам і зітханням. Таке життя незабаром зробилося мені нестерпним. Я відчув, що фізична присутність коханої жінки, чиє серце віддалилося від мене, роз’ятрює мої страждання, і що, переставши її бачити, я менше відчуватиму жорстокість розриву. Я вирішив покинути її дім і сказав їй про це, вона не лише не заперечувала, а навіть схвалила мій намір. У Греноблі у неї була подруга, пані Дейбан, чоловік якої дружив з паном де Маблі, головним суддею в Ліоні. Пан Дейбан запропонував мені стати вихователем дітей пана де Маблі. Я погодився і поїхав до Ліона, нітрохи не засмутивши матусю своїм від’їздом. Я й сам майже не відчув жалю, розлучаючись з нею, хоча раніше сама лише думка про розлуку сповнила б нас обох смертельною тривогою.