Ось так розбився мій черговий Геронів водограй, тільки тепер мені було вже тридцять років, і я опинився ні з чим на вулицях Парижа, де життя не дешеве. Рішення, прийняте мною в цій крайності, здивує лише тих, хто неуважно читав першу частину спогадів. Після всіх моїх праць, таких великих, як і даремних, мені потрібен був перепочинок. Замість того щоб впасти у відчай, я спокійно віддався ліні і Провидінню, а, щоб дати останньому час зробити свою справу, почав не поспішаючи проїдати решту луїдорів, скорочуючи витрати на приємні розваги, але не відмовляючись від них. Я через день ходив у кафе, а до театру – двічі на тиждень. Про витрати на жінок мені турбуватися не доводилося, бо за все своє життя я не витратив на них жодного су, за винятком одного випадку, про який незабаром розповім.
Спокій, втіха, довір’я, з якими я віддавався такому безтурботному й самотньому життю, хоча у мене не вистачило б коштів прожити так і три місяці, становлять одну з особливостей мого існування і одну з дивностей моєї натури. Я вкрай потребував підтримки, але саме ця обставина позбавляла мене сміливості показуватися будь-кому на очі, а необхідність робити візити робила їх для мене нестерпними до такої міри, що я перестав бачитися навіть з академіками та іншими письменниками, з якими вже встиг познайомитися. Я продовжував зрідка бувати лише у Маріво, абата де Маблі і Фонтенеля. Першому я навіть показав свою комедію «Нарцис». Вона йому сподобалася, і він був такий люб’язний, що зробив у ній деякі поправки. Дідро був молодший за них, приблизно мого віку. Він любив музику, знав її теорію, і ми разом говорили про неї, він розповідав мені про задумані ним твори. Це швидко зблизило нас, наша дружба тривала п’ятнадцять років і, ймовірно, тривала б досі, якби, на лихо і з його вини, я не взявся до його ремесла.
Важко навіть уявити собі, на що витрачав я цей короткий і дорогоцінний проміжок часу, що залишався в моєму розпорядженні перед тим, як перетворитися на жебрака. Я завчав напам’ять поетів, яких сто разів уже вчив і стільки ж разів забував. Щоранку близько десятої години я йшов гуляти до Люксембурзького саду з томиком Верґілія або Руссо в кишені і там до обідньої години згадував то священну оду, то буколіку. Мене нітрохи не лякало те, що, завчаючи одну оду, я неодмінно забував учорашні. Я згадав, що після поразки Нікія під Сіракузами полонені афіняни заробляли хліб, декламуючи поеми Гомера. З цього вченого заняття, за допомогою якого я сподівався уникнути бідності, я здобув науку – вправляти свою щасливу пам’ять, завчаючи всіх поетів.
Другим моїм не менш серйозним заняттям були шахи, яким я регулярно присвячував у Можі весь післяобідній час, якщо не йшов до театру. Там я познайомився з де Легалем, Юссоном, Філідором, з найвідомішими шахістами того часу, та сам не став від того краще грати. Але я не сумнівався, що врешті-решт гратиму сильніше за всіх, і вважав, що це буде для мене достатнім джерелом існування. Хоча б чим я захоплювався, я міркував завжди однаково. Я говорив собі: «Хто перший у чому-небудь, той завжди може бути певен, що в ньому матимуть потребу. Отже, треба бути першим, все одно в чому. У мені матимуть потребу, випаде нагода, і мої заслуги довершать решту». Ця дитяча думка не була софізмом мого розуму, вона була софізмом моїх лінощів. Боячись великих і швидких зусиль, які довелося б мені зробити, щоб добитися успіху, я потурав своїм лінощам і прикривав свою ганьбу гідними їх аргументами.
Отже, я спокійно чекав, коли закінчаться мої гроші, і, гадаю, хвилювався б не більше, витративши останнє су, якби отець Кастель, до котрого я заходив іноді дорогою в кафе, не вивів мене з летаргії. Отець Кастель був божевільною, але доброю людиною, і йому було прикро бачити, як я гину, нічого не роблячи. «Музиканти і вчені не співають з вами в унісон. Так змініть тон і почніть відвідувати жінок! Можливо, тут вам більше поталанить. Я говорив про вас пані де Безенваль, сходіть до неї від мого імені. Це добра жінка, вона радо прийме земляка свого сина і чоловіка. У неї ви зустрінете пані де Брольї, її дочку, жінку розумну. Говорив я про вас і пані Дюпен. Віднесіть їй свою книгу, вона хоче познайомитися з вами, і вона добре вас прийме. У Парижі можна добитися чого-небудь тільки через жінок, вони подібні до дуг, а мудрі люди – їхні асимптоти, що безперервно наближаються до них, але ніколи з ними не стикаються».