З Ліона мені дуже хотілося поїхати в Мон-Сені, щоб проїздом побачити мою бідолашну матусю, але я спустився Роною і сів у Тулоні на корабель, як через війну і задля ощадливості, так і для того, щоб отримати паспорт у пана де Мірпуа, який керував тоді Провансом і до якого мене направили. Пан де Монтеґю украй потребував мене і засипав мене листами, кваплячи мій від’їзд. Але непередбачений випадок затримав мене.
У той час у Мессіні лютувала чума. Англійський флот, що стояв у гавані на якорі, оглянув фелуку, на якій я мав плисти. Внаслідок цього, коли після довгого і тяжкого плавання ми прибули до Генуї, нас піддали тритижневому карантину. Пасажирам запропонували на вибір провести його на борту судна або в карантинному пункті, у якому, як нас попередили, ми знайдемо тільки голі стіни, оскільки його ще не встигли обставити. Всі вибрали фелуку. Нестерпна спека, тіснява, неможливість рухатися і паразити змусили мене піти на ризик і віддати перевагу карантинному пункту. Мене відвели у великий триповерховий і зовсім порожній будинок, де я не знайшов ані вікна, ані столу, ані ліжка, ані стільця. Не знайшлося навіть ослінця, щоб сісти, і оберемка соломи, щоб лягти. Мені принесли мій плащ, мої спальні речі, дві валізи, за мною замкнули важкі двері з важкими замками, і я залишився сам, щоб вільно розгулювати собі на втіху по всіх кімнатах і з поверху на поверх, усюди знаходячи ту саму самотність і ті самі голі стіни.
І все ж я не розкаявся в тому, що вибрав карантинний пункт, а не фелуку. Як новий Робінзон, я почав влаштовуватися на двадцять один день так, ніби влаштовувався тут на все життя. Спочатку я розважався полюванням на вошей, які завелись у мене на фелуці. Позбувшись їх шляхом частої зміни білизни й одягу, я заходився обставляти вибрану мною кімнату. Я спорудив собі чудовий матрац із сюртуків і сорочок, простирадла – з кількох рушників, зшитих разом, ковдру – з халата і подушку – із згорненого плаща. Я зробив собі сидіння з валізи, поклавши її плиском, і стіл – з іншої валізи, поставивши її на бік. Розклав на ній папір, письмове приладдя, розставив, наче на книжковій полиці, десяток книжок, які узяв із собою з Парижа. Одне слово, влаштувався так добре, що за винятком штор і вікон мав у своєму карантинному пункті майже такі самі зручності, як і в залі для гри в м’яча на вулиці Верделе. Їжу мені приносили з великою урочистістю, у супроводі двох гренадерів з багнетами на гвинтівках. Сходи правили мені за їдальню, сходовий майданчик – за стіл, нижня сходинка – за сидіння, а коли мені подавали обід, гренадери, перед тим як піти, дзвонили у дзвіночок, щоб сповістити мене, що стіл накрито. Між прийманнями їжі, коли я не читав, не писав і не працював над умеблюванням своєї кімнати, я ходив гуляти на протестантське кладовище, що правило мені за двір, або піднімався на вежу, звідки можна було бачити порт, і милувався рухом суден. Так провів я два тижні і провів би там усі три, ні хвилини не нудьгуючи, якби пан де Жонвіль, французький представник, якому я переслав просякнутий оцтом, напахчений і напівспалений лист, не скоротив моє ув’язнення на тиждень; я провів цей тиждень у нього, і, признаюся, в його будинку мені сподобалося більше, ніж у карантинному пункті. Він дуже приголубив мене. Його секретар Дюпон був добрий хлопець, він зводив мене в Генуї і в передмісті до кількох будинків, де ми гарненько повеселилися. Між нами зав’язалася дружба і листування, яке ми довго підтримували. Мій подальший шлях – через Ломбардію – був приємний. Я побачив Мілан, Верону, Брешію, Падую і нарешті приїхав у Венецію, де пан посланник з нетерпінням чекав на мене.
Я застав цілу гору депеш від французького двору та інших посланників, у яких він не міг прочитати шифровану частину, хоча й мав усі необхідні для цього шифри. Ніколи в житті не працювавши в міністерстві і жодного разу не бачивши міністерських шифрів, я спочатку боявся заплутатися, але справа ця виявилася щонайпростіша, і менше ніж за тиждень я розшифрував усе, що, безперечно, не варте було такої праці, бо посольству у Венеції завжди було майже нічого робити, та й такій людині, як Монтеґю, ніхто й не доручив би скільки-небудь серйозної справи. До мого приїзду він почувався у великій скруті, не вміючи ні диктувати, ані розбірливо писати. Я був йому дуже корисний, він зрозумів це і поводився зі мною добре. Ще одна причина спонукала його до цього. Після пана де Фруле, його попередника, який утратив добрий розум, справи посольства провадив французький консул, пан Ле Блон, і після приїзду де Монтеґю він провадив їх і далі, поки ввів його в курс. Пан де Монтеґю, незадоволений тим, що інший виконував його обов’язки, хоча сам був абсолютно не здатний до них, незлюбив консула і, тільки-но я приїхав, усунув його від обов’язків секретаря посольства і передав їх мені. Ці обов’язки були невіддільні від звання, і тому він дав мені і його. Поки я залишався при ньому, він нікого, крім мене, не посилав з цим званням у сенат і на засідання, і, власне кажучи, було цілком природно, що він хотів мати секретарем посольства свою людину, а не консула чи міністерського чиновника, призначеного двором.