Це зробило моє становище доволі приємним і завадило його чиновникам, котрі, як і його пажі та прислуга, були італійцями, сперечатися зі мною за першість у його домі. Я з успіхом користувався владою, пов’язаною з моїм становищем, аби боронити право посольського дому на свободу від поборів, відбиваючи численні спроби порушити його, яким і не думали опиратися його венеціанські підлеглі. Але, треба сказати, я жодного разу не допустив, щоб у домі давали притулок бандитам, хоча це могло б дати мені деякий дохід, своєю часткою з якого його превосходительство, звичайно, не погребував би.
Він навіть посмів заявити свої права на так званий канцелярський дохід. Тоді йшла війна, треба було багато паспортів. З кожного паспорта секретарю, який його підписував і видавав, сплачувався цехін. Усі мої попередники змушували однаково платити цей цехін як французів, так і чужоземців. Я визнав такий звичай несправедливим і, хоча не був французом, скасував його для французів, але строго правив платню з усякого іншого. Коли маркіз Скотті, брат фаворита іспанської королеви, зажадав паспорта, не приславши цехіна, я велів попросити його заплатити, і мстивий італієць не забув моєї зухвалості. Як тільки дізналися про мою реформу в паспортному зборі, до мене почали приходити за паспортами юрби гаданих французів, які жахливою каліченою мовою називали себе провансальцями, пікардійцями, а то й бургундцями. Оскільки у мене досить тонкий слух, їм не вдавалося обдурити мене, і я сумніваюся, щоб хоч одному італійцю вдалося відібрати у мене мій цехін, а хоч одному французові – заплатити його. Я мав дурість повідомити про свою реформу пана Монтеґю, який нічого про неї не знав. Слово «цехін» змусило його нашорошити вуха і, не кажучи мені своєї думки про скасування паспортного збору з французів, він зажадав, щоб я ділився з ним тим, що отримував з інших, пообіцявши мені натомість рівноцінний дохід. Радше обурений такою ницістю, ніж наляканий втратити свою вигоду, я гордо відмовився від його пропозиції. Він наполягав, я розпалився і різко мовив йому: «Ні, ваше превосходительство, залиште собі те, що належить вам, а мені – те, що належить мені; я не поступлюся жодним су». Побачивши, що так він нічого не доб’ється, Монтеґю вибрав інший підхід. Він не посоромився сказати мені, що, оскільки я отримую дохід з його канцелярії, то буде справедливо, коли я візьму на себе і її витрати. Я не захотів сваритися через це і відтоді купував чорнило, папір, сургуч, свічки, нонпарель за свої гроші, заплативши навіть за переробку печатки, причому мені жодного разу не було відшкодовано ні льярда. Це не завадило мені виділяти частину доходу від паспортів абатові де Біні, доброму хлопцю, нездатному претендувати на щось подібне. Він був люб’язний зі мною, я платив йому тим самим, і ми завжди дружно жили разом.
На практиці моя робота виявилася не такою важкою, як я побоювався, адже я не мав досвіду і перебував при такому ж недосвідченому посланникові. Його неуцтво й упертість, як навмисно, йшли наперекір усьому, що підказували мені, для користі короля і його власної служби, здоровий глузд та деякі знання. Найрозумнішим його вчинком стала дружба з маркізом де Марі, іспанським посланником, людиною спритною і проникливою, котрий міг би чудово водити його за ніс, якби захотів, але, зважаючи на спільні інтереси обох держав, зазвичай давав йому досить слушні поради, хоча Монтеґю і псував усе, вносячи в їхнє виконання дещо від себе. Єдина справа, над якою вони працювали спільно, полягала в тому, щоб змусити венеціанців дотримуватися нейтралітету. Ті в свою чергу запевняли в точному його дотриманні, тоді як самі не криючись забезпечували австрійські війська бойовими запасами і навіть рекрутами під виглядом дезертирів. Пан де Монтеґю, який, гадаю, хотів сподобатися республіці, змушував мене в усіх його депешах запевняти, що Венеція ніколи не порушить нейтралітету.
Упертість і тупість цієї жалюгідної людини щохвилини змушували мене писати і робити різні дурниці, оскільки він цього вимагав, і від цього моя праця ставала іноді нестерпною і навіть майже нездійсненною. Наприклад, він неодмінно хотів, щоб більша частина його депеш королю і міністрові була зашифрована, хоча ті і ті не містили зовсім нічого такого, що потребувало б подібної обережності. Я заявив, що між п’ятницею, коли приходили королівські депеші, і суботою, коли відправлялися наші, дуже мало часу, щоб устигнути стільки зашифрувати і написати велику кількість листів, які мені доводилося відправляти з тією ж поштою. Він знайшов чудовий вихід: заздалегідь готувати в четвер відповіді на депеші, які повинні були прийти в п’ятницю. Ця ідея здалася йому такою вдалою, що я міг скільки завгодно говорити йому про неможливість і безглуздість її здійснення, та мені все одно довелося йому підкоритися. Весь час, поки я залишався в нього на службі, я записував кілька кинутих ним протягом тижня слів, набирав там і тут кілька маловажних новин і, запасшись цим унікальним матеріалом, у четвер вранці приходив до нього з чернетками депеш, що їх треба було відправити в суботу. Перед відсиланням я вносив у них деякі додавання чи виправлення, зважаючи на ті депеші, що приходили в п’ятницю.