Іншим разом я самотужки і майже не вдаючись до чиєї-небудь допомоги виручив з біди капітана одного торгового судна. То був капітан Олів’є з Марселя, назву корабля я забув. Його екіпаж затіяв сварку із славонцями, що перебували на службі республіки, сталася сутичка, і на корабель був накладений суворий арешт. Ніхто не міг піднятися на судно чи зійти на берег без дозволу за винятком капітана. Він звернувся по допомогу до посланника, той випровадив його ні з чим. Він звернувся до консула, який сказав йому, що це не комерційна справа і він не має права втручатися. Не знаючи, що робити, Олів’є прийшов до мене. Я доповів Монтеґю, що він повинен дозволити мені скласти записку до сенату про цю справу. Не пам’ятаю, погодився він на це і чи подавав я записку, але добре пам’ятаю, що мої зусилля ні до чого не привели, й ембарго не було зняте.
І тоді я наважився на один сміливий вчинок, який мені вдалося здійснити. Я включив звіт про цю справу в депешу панові де Морепа і з великими зусиллями умовив Монтеґю залишити це повідомлення в депеші. Я знав, що наші депеші, хоч вони й не варті були такої уваги, у Венеції часто розпечатувались, докази чому знаходив у газетах, де в деяких статтях вони передруковувалися слово в слово. Я намагався спонукати посланника поскаржитися на це віроломство, але марно. Згадуючи в депеші про це зловживання, я розраховував скористатися з цікавості венеціанців, налякати їх і змусити звільнити судно. Якби для цього довелося і справді чекати відповіді двору, капітан розорився б до її отримання. Я зробив більше: прийшов на корабель, щоб допитати екіпаж. Я взяв із собою абата Патізеля, секретаря консульства, який пішов згнітивши серце, так ці бідолахи боялися викликати невдоволення сенату. Не маючи можливості піднятися на борт через арешт судна, я залишався в своїй гондолі і в ній складав протокол, гучним голосом допитуючи по черзі усіх членів екіпажа і ставлячи питання так, щоб отримувати відповіді, що говорили б на їхню користь. Я хотів, щоб Патізель сам вів допит і протокол, оскільки це було радше його справою, ніж моєю. Але він рішуче відмовився, за весь час не зронив ні слова і ледве погодився підписати протокол після мене.
Цей досить сміливий вчинок мав, проте, щасливу розв’язку, і судно було звільнене задовго до отримання відповіді з міністерства. Капітан захотів зробити мені подарунок. Я не сердився і сказав йому, поплескавши його по плечу: «Капітане Олів’є, невже ти думаєш, що той, хто не бере з французів плату за паспорт, здатний продати їм заступництво їхнього короля?» Він захотів принаймні почастувати мене обідом на борту свого судна, на що я погодився. Я взяв із собою на цей обід секретаря іспанського посольства на ім’я Карріо, людину розумну і дуже люб’язну, з яким ми подружилися, за прикладом наших посланників. Згодом він став посольським секретарем і повіреним у справах у Парижі.