Я був щасливий, що цілком безкорисливо, роблячи все добро, яке від мене залежало, міг акуратно і з належною увагою робити службові справи і, внісши в них строгий порядок, не залишатися в дурнях і не розплачуватися за чужі помилки. Я знав, що на такій посаді, яку я обіймав, і найменші помилки не залишаються без наслідків, і звертав усю свою увагу на те, щоб ні в чому не схибити. Я до кінця дотримувався найбільшого порядку і найбільшої точності в усьому, що стосувалося моїх основних обов’язків. За винятком кількох помилок, які я зробив через вимушену поспішність під час розшифрування депеш і на які чиновники пана Амло поскаржилися всього лише раз, ні посланник, ні будь-хто інший не могли дорікнути мені за жодну недбалість у виконанні обов’язків, що чудово для такої недбалої і легковажної людини, як я. Та іноді мені бракувало пам’яті і старанності у приватних справах, що доручалися мені, і любов до справедливості завжди змушувала мене винуватити самого себе, перш ніж кому-небудь спадало на думку поскаржитися на мене. Наведу тільки один приклад, що припадає на час мого від’їзду з Венеції і наслідки якого я відчув пізніше в Парижі.
Наш кухар Руссло привіз із Франції старий вексель на двісті франків, який один з його друзів, перукар, отримав за постачання перук від венеціанського дворянина Занетто Нані. Руссло дав мені цей вексель і попросив домовитися про отримання за нього певної суми. Я знав, та й він також, що у шляхетних венеціанців є звичай – повернувшись на батьківщину, ніколи не платити боргів, зроблених ними в чужих країнах. Коли їх хочуть до цього примусити, вони починають мучити нещасного кредитора такою тяганиною і витратами, що той упадає у відчай і врешті-решт кидає все або погоджується майже на ніщо. Я просив пана Ле Блона поговорити із Занетто. Той визнав вексель, але не погодився платити. Після довгих суперечок він пообіцяв нарешті віддати три цехіни. Коли Ле Блон приніс йому вексель, виявилося, що гроші не приготовлені, тож довелося чекати. Тим часом я розбив глека з посланником і пішов од нього. Я залишив папери посольства в найповнішому порядку, але векселя Руссло серед них не виявилося. Пан Ле Блон запевняв, що віддав його мені. Я знав його як людину дуже порядну, щоб сумніватися у правдивості його слів, але ніяк не міг згадати, куди подівся вексель. Оскільки Занетто визнав борг, я просив Ле Блона спробувати отримати з нього три цехіни під розписку або зобов’язати написати другий вексель як дублікат. Занетто, дізнавшись, що вексель загублено, не погодився ні на те, ні на те. Я запропонував Руссло три цехіни зі своєї кишені на погашення векселя, але він відмовився і запропонував, щоб я домовився в Парижі з кредитором, адресу якого дав мені. Перукар, дізнавшись, що сталося, зажадав свій вексель або всі гроші сповна. Чого б я не дав у своєму обуренні, щоб знайти цей клятий вексель! Я сплатив двісті франків, хоча й був у дуже скрутному становищі. Ось як втрата векселя повернула кредиторові всю суму, тоді як, коли б вексель, на лихо, знайшовся, він насилу отримав би десять екю, обіцяні його превосходительством Занетто Нані.
Виявивши в собі, як мені здавалося, талант до своєї нової посади, я мимоволі почав ставитися до неї з любов’ю. Бував я лише у свого друга Карріо і добродійного Альтуни, про котрого мені незабаром доведеться говорити, розважався невинними втіхами на площі Святого Марка, відвідуваннями театру та деякими візитами, які ми майже завжди робили удвох з Карріо. Хоча моя праця була не надто обтяжливою, зважаючи на допомогу абата Біні, але, оскільки листування було дуже велике і йшла війна, я був досить зайнятий. Я щодня працював більшу частину ранку, а в дні прибуття кур’єра іноді засиджувався до півночі. Решту часу я присвячував вивченню тієї справи, якою почав цікавитись, сподіваючись, зважаючи на успішний початок, посісти згодом вище становище. Та й справді, усі в один голос хвалили мене, не виключаючи й самого посланника, який привселюдно говорив про мою добру службу і ніколи на мене не скаржився. Згодом він розсердився на мене тільки за те, що я сам кілька разів висловлював йому незадоволення і нарешті захотів піти у відставку. Королівські посланники і міністри, з якими ми листувалися, засипали його компліментами з приводу талантів його секретаря. Такі похвали мали б полестити йому, але робили на його божевільну голову зовсім протилежний ефект. Особливо не міг він ніколи пробачити мені одну похвалу, яку я отримав за важливих обставин. Про це варто розповісти.
Граф Монтеґю так не любив обмежувати себе, що навіть у суботу, день приїзду майже всіх кур’єрів, ішов з посольства, не чекаючи закінчення роботи. Весь час покваплюючи мене відправляти депеші короля та міністрів, він швидко підписував їх, а потім ішов собі, куди – не знаю, залишаючи більшу частину листів без підпису. Якщо це були прості повідомлення, мені нічого не лишалося, як перетворювати їх на бюлетені; але, коли папери стосувалися королівської служби, необхідно було, щоб хтось їх підписував, і це робив я. Я вчинив так з одним важливим повідомленням, отриманим нами від пана Венсана, повіреного у королівських справах у Відні. Це трапилося в той час, коли князь Лобковіц їхав у Неаполь, а граф де Гаж провадив свій пам’ятний відступ, найблискучішу за все сторіччя військову операцію, про яку в Європі говорили дуже мало. У цій депеші йшлося про те, що якась людина (прикмети її пан Венсан нам детально описував) виїжджає з Відня і має проїхати через Венецію, таємно прямуючи до Абруццо з дорученням піднімати там народ, коли наближатимуться австрійці. За відсутності графа де Монтеґю, який нічим не цікавився, я передав це повідомлення маркізові де л’Опіталю, і так своєчасно, що, можливо, Бурбонський дім зобов’язаний саме бідолашному, обсміяному Жан-Жаку за збереження Неаполітанського королівства.