Маркіз де л’Опіталь, подякувавши по справедливості своєму колезі, заговорив з ним про його секретаря і про послугу, яку той зробив спільній справі. Граф Монтеґю, усвідомлюючи своє недбальство в цьому питанні, мабуть, побачив у цьому компліменті докір собі і з роздратуванням передав мені похвалу.
З графом де Кастелланом, посланником у Константинополі, мені довелося заходити у такі самі стосунки, як з маркізом де л’Опіталем, хоча і з менш важливого приводу. Оскільки сенат посилав кур’єрів у Константинополь лише від часу до часу, то французького посланника повідомляли про відправлення цих кур’єрів, щоб він міг писати таким чином своєму колезі, якщо вважав за потрібне. Це повідомлення приходило звичайно за день або за два, але з Монтеґю рахувалися так мало, що його повідомляли для формальності за годину чи дві до відправлення кур’єра. Через це мені кілька разів довелося посилати депешу за його відсутності. Пан де Кастеллан, відповідаючи, згадував про мене в утішних висловах; так само робив і пан де Жонвіль у Ґенуї, і все це викликали тільки нові образи.
Признаюся, я не уникав нагоди заявити про себе, але й не шукав недоречних для того приводів. Мені здавалося цілком справедливим сподіватися на винагороду за свою добру службу. Не знаю, чи давало акуратне виконання обов’язків з мого боку право посланникові скаржитися на мене, але знаю, що аж до нашого розриву він на мене не нарікав, хоча й бував невдоволений моєю старанністю.
Його будинок, який він ніколи не міг поставити як слід, наповнювався всіляким набродом. З французами в ньому поводились погано, гору брали італійські пройдисвіти. Порядні італійці, і серед них перший радник посланника, були грубо звільнені. Його місце посів бандит з Мантуї на ім’я Домінік Віталі, якому Монтеґю доручив наглядати за своїм будинком і який лукавством та низькими лестощами втерся в довір’я і став його фаворитом на шкоду небагатьом чесним людям, які ще служили там, і секретарю, який стояв на чолі їх. Тільки цього було б досить, щоб Віталі мене зненавидів; але була ще одна причина цієї ненависті, що робила її ще жорстокішою. Про цю причину треба розповісти, і хай мене осудять, якщо я був не правий.
Згідно із звичаєм посланник мав власну ложу в кожному з п’яти театрів. Щодня за обідом він говорив, куди піде ввечері; після нього вибирав я, а потім радники розпоряджалися рештою лож. Йдучи, я брав із собою ключ від вибраної ложі. Якось Віталі не було, і я доручив лакею, що прислуговував мені, принести мені ключа до зазначеного будинку. Замість того щоб прислати мені ключа, Віталі сказав, що взяв його для себе. Я був тим більше обурений, що лакей повідомив мене про результати мого доручення перед усіма. Увечері Віталі хотів перепроситись у мене, та я не прийняв його вибачення. «Завтра, шановний пане, – мовив я йому, – ви вибачитеся переді мною у призначену годину в будинку, де я дістав образу, і у присутності людей, що були її свідками. Інакше я заявляю вам, що один з нас піде звідси». Такий рішучий тон подіяв на нього. З властивою йому низькістю він прийшов у призначений час і місце, щоб публічно попросити у мене вибачення. Але потихеньку почав обмірковувати свої заходи і, не припиняючи плазувати переді мною, повів таку італійську інтригу, що, хоча не мав можливості примусити посланника звільнити мене, змусив мене самого піти.
Такий негідник не міг, звичайно, знати мене, але він вивідав про мене все, що могло прислужитися його підлій меті. Він дізнався, що я добрий і дуже м’якосердий, а тому не зважаю на мимовільні образи, що я гордий і нетерпимий до навмисних образ, що я люблю пристойність і гідність там, де личить їх виявляти, вимагаю належної до себе поваги і сам виявляю її до інших. Користуючись саме цим, він вирішив дошкулити мені й добився свого. Усе в будинку він перевернув догори дном і знищив у ньому будь-який порядок, дисципліну і чистоту, які я намагався підтримувати. Дім, де немає жінки, вимагає досить суворої дисципліни, щоб там панувала скромність, невіддільна від гідності. Незабаром він перетворив наш будинок на кубло мерзоти і розпусти, на притулок шахраїв і гріховодників. Змусивши Монтеґю прогнати й другого радника, він призначив на його місце іншого, такого самого звідника, яким був сам, – власника борделю в містечку Круа-де-Мальт. Ці двоє мерзотників, діючи в цілковитій згоді, вдалися до розпусти, рівної їхньому нахабству. Крім спальні самого посланника, яка теж виявилася не цілком бездоганною, не було жодного куточка в будинку, де були б терпимі умови для порядної людини.