Перед тим як її залишити, я попросив у неї побачення на завтра, але вона перенесла його на день, додавши з іронічною посмішкою, що мені, напевно, потрібен відпочинок. Я провів цей час у поганому настрої, моє серце було сповнене її чарівністю і красою. Я розумів свою недоладність, дорікав собі за неї, шкодував, що так погано скористався хвилинами, проведеними з нею, тоді як тільки від мене залежало зробити їх найсолодшими в моєму житті, і нетерпляче чекав миті, яка дозволить мені повернути все, що я втратив. Але мене не полишала турбувати думка про те, як примирити досконалість цієї чарівної жінки з її ганебним становищем. В обумовлену годину я полетів до неї. Я заздалегідь тішився думками про те, як загладжу свою провину. Але вона позбавила мене цього випробування. Гондольєр, котрого я, причаливши, послав до неї, повідомив, що вона ще напередодні поїхала до Флоренції. Якщо я не знав усієї глибини своєї пристрасті до Джульєтти в той час, коли вона була зі мною, я дуже жорстоко відчув силу свого кохання, втративши її. Божевільний жаль не покидав мене. Хоч яка була вона мила і чарівна в моїх очах, я все-таки міг утішитися, що втратив її, але не міг примиритися з думкою, що вона згадуватиме про мене з презирством.
Ось обидві мої історії. За півтора року, що я провів у Венеції, у мене не було більше пригод; можу розповісти тільки про один мій задум. Карріо любив жінок; коли йому набридло ходити до жінок, у яких був зв’язок з іншими, у нього виникала фантазія завести коханку, а що ми були нерозлучні, він запропонував мені спосіб, нерідкий у Венеції, а саме: мати одну коханку на двох. Я погодився. Потрібно було знайти жінку, за яку можна було б поручитися. Він шукав доти, поки не відкопав дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти, яку хотіла продати негідна мати. Ми пішли разом подивитись на неї. Серце моє стислося, коли я побачив цю дитину: вона була білява й покірлива, як ягня, і ніхто не подумав би, що вона італійка. Життя у Венеції дуже дешеве; ми дали матері трохи грошей і почали утримувати дочку. У неї був голос; щоб її талант міг стати для неї джерелом заробітку, ми купили для неї спінет і найняли вчителя співу. Все це коштувало кожному з нас близько двох цехінів на місяць і притому позбавляло інших витрат; але оскільки треба було чекати, щоб вона дозріла, то це означало багато сіяти, перш ніж збирати плоди. Проте, з приємністю проводячи у неї вечори, невинно розмовляючи і граючись із цією дитиною, ми розважалися, мабуть, нітрохи не гірше, ніж якби володіли нею. Як справедливо, що найбільше нас прив’язує до жінок не так розпуста, як певна втіха жити біля них! Непомітно серце моє прихилилося до маленької Анжолетти, але батьківською прихильністю, в якій чуттєвість відігравала таку малу роль, що мені важко було виявляти її у міру розвитку дівчинки; серце моє сповнювалося жахом від думки зійтися з цією дівчинкою, яка вже виросла, як перед як наймерзеннішим кровозмішенням. Я бачив, що почуття доброго Карріо, непомітно для нього, прибирали такого самого характеру. Не думаючи про це, ми готували собі розваги не менш приємні, ніж ті, про які думали спочатку, і я певен, хоч якою б красунею стала згодом ця бідолашна дівчинка, ми ніколи не стали б спокусниками її невинності, а радше її захисниками. Мій розрив із посланником, який стався незабаром, не дав мені змоги взяти участь у цій добрій справі, і тому я можу похвалити себе тільки за добрі наміри. Та повернімося до моєї подорожі.
Розлучившись із паном де Монтеґю, я спершу хотів їхати до Женеви і чекати там, що доля зглянеться на мене і, усунувши всі перешкоди, з’єднає мене з моєю любою матусею. Але галас, викликаний моєю сваркою з Монтеґю, і його дурість, що спонукала написати про неї двору, змусили мене зважитися особисто їхати у Париж, щоб розповісти про свої вчинки і поскаржитися на вчинки божевільного. Про своє рішення я повідомив з Венеції пана Дю Тейю, який тимчасово керував міністерством закордонних справ після смерті пана Амло. Я виїхав негайно ж услід за своїм листом, проїхав через Берґамо, Комо і Домо д’Оссола і перебрався через Симплонський перевал. У Сіоні пан де Шеньйон, французький повірений у справах, обсипав мене знаками уваги; у Женеві пан де ля Клозюр зустрів мене так само ласкаво. Там я відновив знайомство з паном де Гофкуром, від якого мав отримати деяку суму грошей. Я проїхав через Ніон, не побачивши батька, хоч мені це було дуже боляче, але я не хотів потикатися на очі моїй мачусі після своєї поразки, упевнений, що вона осудить мене, навіть не вислухавши. Книгопродавець Дювійяр, давній друг мого батька, різко дорікнув мені за це. Я пояснив йому причину свого вчинку, і, щоб спокутувати провину, не наражаючись на ризик зустрітися з мачухою, я взяв карету, і ми поїхали до Ніона, де зупинилися в одному шинку. Дювійяр пішов за моїм бідолашним батьком, який відразу прибіг обійняти мене. Ми повечеряли разом і провели милий моєму серцю вечір, а наступного ранку я повернувся до Женеви з Дювійяром, назавжди зберігши до нього вдячність за зроблене ним тоді для мене добро.