Щоб більше не повертатися до Монтеґю, я покінчу з тим, що мені ще залишається розповісти про нього. Під час сварки я сказав, що йому потрібний не секретар, а прокурорський писар. Він послухався цієї поради і зробив моїм наступником справжнього прокурора, який, прослуживши менше року, обікрав його на двадцять чи тридцять тисяч ліврів. Монтеґю прогнав його, запроторив у в’язницю, зі скандалом і ганьбою прогнав своїх радників. Скрізь і всюди він з усіма сварився, його обкидали такими образами, яких не стерпів би навіть лакей, і своїми дикими витівками добився нарешті того, що його відкликали і відіслали на спочинок у село. Мабуть, одна з отриманих ним доган стосувалася його сварки зі мною, принаймні незабаром після його повернення він прислав до мене свого дворецького, щоб той розрахувався зі мною. У той час я гостро потребував грошей: мої венеціанські борги, більше ніж будь-які інші, гідні називатися боргами честі, обтяжували мені душу. Я скористався наданими коштами, щоб сплатити ці борги, а також за векселем Занетто Нані. Я взяв те, що мені захотіли дати, розплатився з боргами і залишився, як і раніше, без єдиного су в кишені, але з полегкістю на серці. Відтоді я нічого не чув про пана де Монтеґю аж до самої його смерті, про яку довідався з газет. Упокій, Господи, цього бідолаху! Він так само підходив на роль посланника, як я в своєму дитинстві годився бути писарем. Проте ніхто не заважав йому з гідністю посідати своє місце, користуючись моїми послугами і швидко просуваючи мене до того становища, яке пророкував мені граф де Гувон, коли я був молодий, і здібності до якого я виявив цілком самостійно в зрілішому віці.
Справедливість і безнадійність моїх скарг заронили в мою душу сім’я обурення проти наших дурних громадянських установ, які справжнє суспільне благо і справедливість завжди приносять у жертву якомусь уявному порядку, бо насправді він порушує весь природний лад і санкцією влади освячує свавілля сильного й утиск слабкого. Тоді дві обставини завадили розвинутися цьому сімені так, як воно розвинулося згодом: по-перше, справа стосувалася мене самого, а особистий інтерес ніколи не створював нічого великого і шляхетного, не зміг би запалити і в моєму серці божественних поривів, здатних зароджуватися в ньому лише під впливом чистої любові до правди і краси; а по-друге, в той час я підпав під чарівливість дружби, яка стримувала і заспокоювала мій гнів ніжнішим почуттям.
У Венеції я познайомився з одним біскайцем, другом мого друга Карріо, гідним поваги з боку кожної порядної людини. Цей милий хлопець, народжений із задатками всіх талантів і всіх чеснот, об’їздив усю Італію, щоб розвинути в собі смак до красних мистецтв, і звідти хотів повернутися прямим шляхом до себе на батьківщину. Я сказав йому, що мистецтво – тільки відпочинок для такого таланту, як він, створеного для занять науками, і порадив для знайомства з мистецтвами вирушити на півроку до Парижа. Він повірив мені й дослухався до поради. Коли я приїхав у Париж, він уже чекав на мене там. Його помешкання було дуже велике для нього одного, він запропонував мені розділити його з ним, і я погодився. Я застав його у розпалі захоплення високими науками. Для нього не було нічого недосяжного, він ковтав і засвоював усе з чудесною швидкістю. Як він дякував мені за те, що я дав таку поживу його розуму, який, сам того не підозрюючи, мучився жадобою до знання! Які скарби знань і чеснот виявив я в цій сильній душі! Я відчув, що зустрів нарешті друга, який мені потрібний, і ми близько зійшлися. У нас були різні смаки, ми завжди сперечалися. Обидва вперті, ми ніколи ні в чому не погоджувалися один з одним. Разом з тим ми були нерозлучні, ми без кінця суперечили одне одному, але жоден з нас не хотів, щоб інший змінився.