Ігнаціо Еммануель де Альтуна належав до тих рідкісних людей, які народжуються тільки в Іспанії, і народжуються дуже рідко для її слави. У нього не було неприборканих іспанських пристрастей, звичайних у його країні, думка про помсту так само мало могла проникнути в його розум, як бажання помститися не проникало в його серце. Він був дуже гордий, щоб бути мстивим, і я часто чув, як він з великою холоднокровністю говорив, що жоден смертний не може образити його душу. Він кохав жінок, не маючи ніжного серця. Він грався з ними, як з гарними дітьми, йому подобалося бувати серед коханок його друзів, але в нього не було ні власної коханки, ані бажання завести її. Вогонь доброчесності, що пожирав його серце, не дозволяв спалахнути в ньому вогню почуттів.
Після своїх подорожей він одружився. Він помер молодим, залишивши по собі дітей, і я певен, що його дружина була першою і єдиною жінкою, що змусила його пізнати втіху кохання. Зовні він був святобливий – як іспанець, але всередині благочестивий – як ангел. За все своє життя не зустрічав я такої віротерпимої людини, окрім мене самого. Він ніколи не цікавився релігійними переконаннями людей. Йому було байдуже, хто його друг: єврей, протестант, турок, святенник чи атеїст, аби він був порядною людиною. Наполегливий і впертий у питаннях, не пов’язаних з релігією, він, як тільки заходила мова про неї чи навіть про моральність, зосереджувався, замовкав або ж говорив «Я відповідаю тільки за себе». Просто неймовірно, як така піднесена душа уживалася з розумом педантичним і майже дріб’язковим. Він заздалегідь складав собі денний розпорядок, розписуючи свої заняття за годинами, чвертями години і навіть за хвилинами, і дотримувався цього розкладу так ретельно, що, якби годинник пробив у ту мить, коли він читав книжку, він згорнув би її, не дочитавши початої фрази. Одні години призначалися для одних занять, інші – для інших, відводилися години для роздумів, розмов, богослужіння, Локка, молитви за чотками, для візитів, музики, живопису. Ніщо – ні втіха, ні спокуса, ні кохання не могли порушити цей порядок. Він знехтував би ними тільки через необхідність виконати свій обов’язок. Коли Альтуна зачитував мені свій розклад, щоб я міг пристосуватись до нього, я починав з того, що сміявся, а закінчував сльозами захоплення. Він ніколи нікого не обмежував і сам не зносив обмежень і бував різким з тими, хто намагався обмежувати задля годиться. Він бував запальний, але не вмів злитися довго. Я часто бачив його у гніві, але ніколи не бачив сердитим. Він був надзвичайно веселою людиною, розумів жарти і сам любив пожартувати, навіть міг похвалитися щодо цього, маючи талант до епіграм. Він не відзначався ні іспанським спокоєм, ні іспанською смаглявістю обличчя. Шкіра його сяяла білизною, на щоках вигравав рум’янець, волосся було каштанового кольору, майже русяве. Він був високий на зріст і гарної статури. Тіло його було створене для його душі.
Ця мудра розумом і серцем людина добре розумілася в людях і була моїм другом. У цьому вся моя відповідь кожному, хто не вважає мене своїм другом. Ми так близько зійшлися, що мали намір прожити все життя разом. Через декілька років я мав вирушити до Аскоїтії й оселитися там у його маєтку. Всі подробиці нашого плану ми обговорили з ним напередодні його від’їзду. Ми не врахували в ньому тільки того, що не залежить від людей навіть і в якнайкраще складених планах. Наступні події – мої знегоди, його одруження і, нарешті, його смерть – розлучили нас назавжди.
Можна подумати, що тільки чорні наміри злих людей збуваються, а невинні плани добрих людей не здійснюються майже ніколи.
Випробувавши на собі весь тягар підлеглості, я дав собі слово ніколи більше не ставити себе в залежне становище. Побачивши, як мої честолюбні прагнення, породжені в мені обставинами, були зруйновані на самому початку, я не схотів повертатися до кар’єри, яка так добре починалася, але яку змушений був покинути не з власної волі, вирішив ні з ким себе не зв’язувати і зберегти незалежність, намагаючись добувати засоби до існування з допомогою своїх талантів. Досі я був про них дуже скромної думки, але тепер починав усвідомлювати їх справжню цінність. Я знову почав працювати над оперою, яку покинув через поїздку до Венеції. Щоб мати можливість працювати спокійно, я після від’їзду Альтуни повернувся до свого колишнього готелю «Сен-Кентен», де у відлюдному кварталі недалеко від Люксембурзького саду мені було зручніше працювати, ніж на галасливій вулиці Сент-Оноре. Ось тут і випала мені єдина справжня утіха, яку Небо послало мені в моїх нещастях і яка дає мені сили їх зносити. Мовиться не про швидкоплинне знайомство, і я повинен докладніше розповісти, як воно зав’язалося.