Тоді ж Гофкур зробив мені ще одну послугу, якої я дуже потребував. Тільки що помер мій добродійний батько, якому було близько шістдесяти років. Тепер я відчув тягар цієї втрати менше, ніж міг би відчути в інший, не такий тяжкий для мене час. За його життя я не хотів вимагати своєї частини материнського спадку, доходом з якого він користувався, та після його смерті така делікатність стала зайвою. Але відсутність юридичного доказу смерті мого брата була перешкодою, яку Гофкур узявся усунути і справді усунув за сприяння адвоката Лорма. Оскільки я гостро потребував цих невеликих коштів і мав певність, що зможу одержати їх, я чекав остаточних новин з великим нетерпінням. Одного вечора, повернувшись додому, я знайшов лист, у якому мала бути ця новина, і схопив його, тремтячи з нетерплячки так, що аж сам у душі засоромився. «Он як! – мовив я собі з презирством. – Невже Жан-Жак дозволить до такої міри підкорити себе користі й цікавості?» Я поклав лист назад на камін, роздягся і спокійно ліг у ліжко, спав краще, ніж звичайно, і встав уранці досить пізно, не думаючи про лист. Одягаючись, я помітив його, не поспішаючи розкрив його і знайшов у ньому вексель. Я пережив одразу кілька радощів, але можу присягнутися, що найсильнішою була та, що я зумів перемогти себе. Я міг би навести багато подібних випадків зі свого життя, але мені треба поспішати, щоб устигнути про все розповісти. Невелику частину цих грошей я відіслав моїй бідолашній матусі, шкодуючи до сліз про той щасливий час, коли я поклав би все до її ніг. Вона писала мені, і в усіх її листах відчувалося її скрутне становище. Вона надсилала мені безліч рецептів і секретів, які могли, на її думку, збагатити і мене, і її. Усвідомлення своєї вбогості вже стискало їй серце й обмежувало розум. Та невеличка сума, яку я їй надіслав, стала здобиччю шахраїв, що обсідали її. Вона не зуміла нічим скористатися. Тож я вирішив більше не ділитися необхідними мені коштами з цими негідниками, особливо після своєї невдалої спроби вирвати її у них з рук, про що я розповім пізніше.
Час збігав, а разом з ним і гроші. Нас було двоє, навіть четверо чи, точніше сказати, семеро чи восьмеро. Адже хоча Тереза й відзначалася рідкісною безкорисливістю, її мати була зовсім не така. Як тільки вона трохи поправила своє здоров’я завдяки моїм турботам, вона виписала в Париж усю свою сім’ю. Сестри, сини, дочки, внучки – всі приїхали, крім її старшої дочки, яка була одружена з директором поштової служби в Анжері. Все, що я робив для Терези, її мати віддавала цим голодним. Оскільки я мав справу не з жадібною жінкою і не був охоплений шаленою пристрастю, я не робив божевільних вчинків. Я задовольнявся тим, що утримував Терезу пристойно, але без розкоші, я погоджувався, щоб вона віддавала зароблені нею гроші своїй матері, але не обмежував тільки цим своєї допомоги її родині. Лиха доля не давала мені спокою: матуся була здобиччю пройдисвітів, що оточували її, Тереза – здобиччю своєї сім’ї, а я не міг допомогти ні тій, ні тій. Було дивно, що наймолодша з дочок пані Ле Вассер, єдина, що залишилась без приданого, утримувала своїх батька і матір, і після того, як з неї довго знущалися її брати, сестри і навіть племінниці, тепер вона дозволяла їм оббирати себе, захищаючись від їхнього грабунку не більше, ніж колись від їхніх побоїв. Тільки одна з її племінниць, Готон Ледюк, була досить приємна і мала досить добру вдачу, хоч приклад інших псував і її. Я часто бачив її разом з Терезою і почав називати їх так, як вони називали одна одну: племінницю – племінницею, а тітку – тітонькою. А вони називали мене дядьком. Звідси і прізвисько Тітонька, яким я завжди називав Терезу і яке мої друзі повторювали іноді жартома.
Читач розуміє, що в подібній ситуації мені не можна було втрачати ні хвилини, намагаючись знайти з неї вихід. Вирішивши, що герцог Рішельє про мене забув, і вже не сподіваючись на заступництво двору, я зробив кілька спроб поставити свою оперу в Парижі, але зустрів труднощі, що вимагали багато часу для їх подолання, а мої обставини з кожним днем ставали все скрутнішими. Я ризикнув запропонувати свою маленьку комедію «Нарцис» італійському театру. Вона була там прийнята, я дістав право безкоштовного входу, але на цьому все й закінчилося. Я ніяк не міг добитися постановки своєї п’єси і, втомившись догоджати акторам, я кинув їх. Нарешті я вдався до останнього засобу, що залишався у мене, – єдиного, з якого і мав би почати. Часто буваючи в домі пана де Ля Попліньєра, я віддалився від дому пана Дюпена. Обидві жінки, хоча й були родичками, ворогували одна з одною і ніколи не зустрічалися; між двома домами не було ніякого зв’язку, і лише Тьєріо бував і там, і там. Йому було доручено постаратися знову ввести мене в дім Дюпена. Пан де Франкей займався тоді природничою історією і хімією. Мені здається, він прагнув потрапити до Академії наук. Він хотів написати для цього книгу і вважав, що я можу бути йому корисний у цій справі. Пані Дюпен, яка тим часом обмірковувала один твір, також розраховувала на мене. Вони хотіли зробити мене чимось на кшталт свого секретаря. Я попередньо зажадав, щоб пан де Франкей скористався своїм впливом для того, щоб мою п’єсу почали репетирувати в Опері. Він погодився. «Ніжні музи» були спочатку прорепетирувані кілька разів на запасній сцені, а потім і на основній. На генеральній репетиції було багато народу, і чимало уривків викликали гучні оплески. Але я сам відчув під час виконання, що п’єса не пройде і навіть не може бути поставлена без великих виправлень. Отож я забрав її, не кажучи ні слова і не наражаючи себе на необхідність почути відмову, але з багатьох ознак я цілком ясно бачив, що мій твір, навіть якби він був бездоганний, все одно не пройшов би. Пан де Франкей обіцяв мені, що оперу прорепетирують, але не обіцяв, що її приймуть. Він дотримав свого слова. Мені завжди здавалося і в цьому, і в багатьох інших випадках, що ні він, ні пані Дюпен і не думали допомогти мені набути певної популярності в суспільстві, можливо, обоє побоювались, як би люди, прочитавши їхні книги, не подумали, що вони прищепили свої таланти до моїх власних. Але пані Дюпен завжди вважала мене посередністю і використовувала лише для того, щоб я писав під її диктовку або виписував для неї суто наукові довідки, і цей докір щодо неї був би дуже несправедливий.