Від цієї останньої невдачі я остаточно занепав духом. Я залишив усі надії на просування і славу і, не думаючи більше про свої справжні чи уявні таланти, від яких мені було так мало користі, вирішив присвятити весь свій час і зусилля тому, щоб забезпечити існування собі і Терезі у будь-який спосіб, який мені запропонують. Таким чином, я віддав себе в цілковите розпорядження пані Дюпен і пана де Франкея. Це не дало мені великого багатства: протягом перших двох років я отримував вісімсот-дев’ятсот франків, мені ледве вистачало на найнеобхідніше, оскільки я змушений був оселитися по сусідству з ними в мебльованій кімнаті в досить дорогому кварталі і сплачувати за житло в іншому кінці Парижа, в самому кінці вулиці Сен-Жак, куди я ходив вечеряти майже кожен вечір, незважаючи на примхи погоди. Я швидко призвичаївся до своїх нових занять і навіть полюбив їх. Я зацікавився хімією, прослухавши разом з Франкеєм кілька лекцій у Руеля, і ми почали, як уміли, марнувати папір, розмірковуючи про цю науку, ледве опанувавши її основи. Восени 1747 року ми поїхали до Туреня, у замок Шенонсо, королівський будинок на Шері, що його збудував Генріх Другий для Діани де Пуатьє і чиї стіни ще зберігали її монограми. Тепер будинок належав панові Дюпену, головному відкупникові. У цьому прекрасному місці жилося дуже весело; там був чудовий стіл, і я розжирів, як чернець. Ми багато займалися музикою. Там я написав кілька досить гармонійних тріо для співу, до яких я, можливо, ще повернуся в додатку до своєї книги, якщо коли-небудь напишу його. Поставили ми і комедію. За два тижні я написав п’єсу на три дії під назвою «Смілива обітниця», яку можна знайти в моїх паперах і яка не мала інших достоїнств, крім того, що вона дуже весела. Я створив там і деякі інші маленькі твори, між іншим віршовану п’єсу під назвою «Алея Сільвії», за назвою однієї з алей парку, що прилягає до Шеру. І все це – не припиняючи своїх занять хімією і того, що я робив для пані Дюпен.
Поки я товстів у Шенонсо, моя бідолашна Тереза товстіла в Парижі на інший лад, і коли я туди повернувся, то побачив, що справа посунулась більше, ніж я чекав. Це поставило б мене, зважаючи на мої обставини, у безвихідь, якби мої застольні товариші не підказали мені єдиний спосіб з неї виплутатися. Ось одне з тих важливих зізнань, які я не можу робити цілком невимушено, оскільки, вдаючись до пояснень, мені довелося б виправдовуватися чи звинувачувати себе, а я не повинен робити тут ні того, ні іншого.