Я бачив, що в’язниця подіяла на нього гнітюче. Вежа справила на нього жахливе враження, і хоча він непогано влаштувався в замку і міг вільно гуляти в парку, навіть не обнесеному стіною, але все-таки потребував товариства друзів, щоб не впасти в чорну меланхолію. Я, безперечно, більше за інших співчував його стражданню і вважав, що моя присутність буде для нього найкращою втіхою; тому, попри свої невідкладні справи, я відвідував його не рідше, ніж через день – або сам, або з його дружиною – і проводив з ним по кілька годин після полудня.
У 1749 році літо було надзвичайно спекотне. Від Парижа до Венсенського замку близько двох льє. Не маючи чим платити за екіпаж, я вирушав о другій годині пополудні пішки, якщо був сам, і йшов швидкою ходою, щоб прийти раніше. Дерева уздовж дороги, завжди підстрижені за місцевим звичаєм, не давали майже ніякої тіні, і часто, зморений жарою і втомою, я у знемозі лягав на землю. Щоб іти повільніше, я вирішив брати в дорогу яку-небудь книжку. Одного разу я прихопив із собою газету «Меркюр де Франс» і, переглядаючи її на ходу, натрапив на тему, запропоновану Діжонською академією наук на здобуття премії наступного року: «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв занепаду чи розквіту звичаїв?».
Як тільки я прочитав ці слова, переді мною відкрився новий світ і я став іншою людиною. Хоч я і зберігаю яскравий спогад про це враження, його подробиці стерлися з моєї пам’яті з того часу, як я виклав його в одному з чотирьох своїх листів до пана де Мальзерба. Це одна з особливостей моєї пам’яті, про яку варто сказати. Вона служить мені тільки доти, поки я на неї покладаюся, та досить звірити свої думки паперу, як вони мене покидають; тільки-но я щось напишу, як геть перестаю про це пам’ятати. Ця дивна властивість не полишає мене і в музиці. До того як я почав учитися музики, я знав напам’ять безліч пісень, та як тільки я навчився співати по нотах, як усе забув.
У цьому випадку я пам’ятаю ясно тільки те, що, приїхавши у Венсен, я був у збудженні, що межувало з маренням. Дідро помітив це; я пояснив йому причину і прочитав йому прозопопею Фабриціуса, записану олівцем під дубом. Він став переконувати мене розвинути мої ідеї і взяти участь у конкурсі. Я послухався його поради і з тієї миті загинув. Решта мого життя і всі мої нещастя були неминучим наслідком цієї фатальної миті.
Мої почуття з незбагненною швидкістю настроїлися в тон моїм думкам. Усі мої дрібні пристрасті були заглушені поривом до істини, свободи, доброчесності, і найдивніше те, що це полум’я горіло в моєму серці протягом чотирьох чи п’яти років так сильно, як, мабуть, ще ніколи не горіло воно в серці іншої людини.
Я працював над цією статтею у дуже своєрідний спосіб, якого дотримуюся майже завжди в усіх своїх творах. Я присвячував їй свої безсонні ночі. Я розмірковував у ліжку із заплющеними очима, з неймовірними зусиллями складаючи і перевертаючи речення в своїй голові. Потім, добившись того, що вони мене задовольняли, я відкладав їх у своїй пам’яті, щоб згодом перенести їх на папір, але коли надходив час уставати й одягатися, я все забував, і коли сідав писати, вже не міг пригадати нічого з того, що подумки написав. Я вирішив узяти собі секретарем пані Ле Вассер. Я помістив її разом з дочкою і чоловіком ближче до себе. Щоб позбавити мене витрат на прислугу, вона щоранку розпалювала мій камін і давала лад моєму невеликому господарству. Як тільки вона приходила, я, лежачи в ліжку, диктував їй те, що створив уночі, і такий звичай, який ми підтримували дуже довго, врятував багато що від моєї забудькуватості.
Коли стаття була готова, я показав її Дідро, який залишився дуже задоволений нею і порадив дещо виправити. Тим часом цій праці, повній запалу й сили, зовсім бракує логіки і стрункості, і з усього, що вийшло з-під мого пера, цей твір найслабкіший щодо доводів і найбідніший щодо відповідності та гармонії. Але хоч який би талант мала людина з природи, мистецтво писати дається не відразу.