Вийшло так, що я ходив до неї не тоді, коли мені хотілося, а коли хотіла вона, і я жодного дня не міг з певністю розпоряджатися самим собою. Ця незручність дуже зашкодила задоволенню, з яким я відвідував її раніше. Я виявив, що обіцяна мені свобода давалася мені лише за умови, що я нею не скористаюся, а коли я раз чи двічі спробував це зробити, на мене посипалося стільки послань, записок і тривожних розпитувань про моє здоров’я, що я зрозумів: лише посилання на важку хворобу могло позбавити мене необхідності летіти до неї на її перший поклик. Довелося підкоритися цьому, що я й зробив, і навіть вельми охоче, попри всю мою ненависть до залежності, бо щира прихильність до неї значною мірою заважала мені почувати себе на прив’язі. Мої відвідини більш чи менш заповнювали ту порожнечу, що утворилася навколо неї відсутністю її двору. Це була, звичайно, дуже жалюгідна заміна, але все-таки це було краще, ніж цілковита самотність, якої пані д’Епіне не могла терпіти. А тим часом вона мала чим заповнити цю порожнечу, особливо відтоді, як вона здумала захопитися літературою і хоч би там що вирішила писати романи, листи, комедії, казки та інші подібні дурниці. Та особливу втіху їй давало не писати це, а читати, і якщо їй щастило набазграти дві-три сторінки поспіль, вона мала бути впевнена, що в неї знайдеться принаймні двоє-троє прихильних слухачів після такої втомливої праці.
Мені випадала честь бути серед вибраних лише разом з іншими: сам по собі я нічого не значив, і не лише в колі пані д’Епіне та гуртка пана Гольбаха, а й усюди, де Ґрімм задавав тон. Така незначна роль була для мене дуже зручною, за винятком розмов наодинці, коли я не знав, як поводитися, не сміючи тлумачити ні про літературу, про яку судити не міг, ні про кохання, оскільки був дуже соромливий і більше від смерті боявся смішного становища старого залицяльника. А втім, така думка ніколи не приходила мені до голови у присутності пані д’Епіне і, можливо, не прийшла б навіть у тому разі, якби я прожив усе своє життя біля неї, але не тому, що я відчував до пані д’Епіне огиду, а навпаки – тому, що дуже любив її як друг, щоб міг любити як коханець. Для мене було втіхою бачити її, говорити з нею. Її мова, досить приємна в товаристві, була суха у вузькому колі; моя теж не відзначалася красномовством і не могла їй дуже зарадити. Соромлячись дуже довгого мовчання, я намагався підтримувати розмову, і вона часто стомлювала мене, але ніколи не набридала. Мені було дуже приємно робити їй маленькі послуги, а мої невинні, зовсім братерські поцілунки, мабуть, і в ній не викликали чуттєвості. Вона була дуже худа, бліда, і груди в неї були пласкі, як долоня. Самої цієї вади було б досить, щоб перетворити мене в лід: моє серце і мої почуття завжди відмовлялися бачити жінку в істоті без грудей. Були й інші причини, про які не варто згадувати, що змушували мене забувати стать пані д’Епіне.
Вирішивши таким чином підкоритися неминучому, я змирився зі своїм становищем і принаймні перший рік вважав його не таким обтяжливим, ніж сподівався. Пані д’Епіне, що зазвичай проводила майже все літо в селі, цього разу пробула в Шевреті лише частину його, чи тому, що справи затримали її в Парижі, чи тому, що відсутність Ґрімма робила для неї перебування в Шевреті менш приємним. Я використовував проміжки, коли вона не жила там, або коли у неї бувало багато гостей, і в ці дні розкошував на самоті з моєю доброю Терезою та її матір’ю, жваво відчуваючи цінність такої самотності.
Хоча останніми роками я досить часто їздив у село, але майже не тішився ним: ці поїздки за місто завжди в товаристві людей з претензіями, завжди зіпсовані умовністю, тільки загострювали в мені потяг до сільських утіх, картину яких я бачив лише мигцем, немов для того, щоб гостріше відчути, що я позбавлений їх. Мені так набридли салони, водограї, гаї, квітники, а надто ті, хто їх показував, я був такий змучений брошурами, клавесином, картярською грою, новими знайомствами, банальними жартами, вульгарною манірністю, нікчемними базікалами й урочистими вечерями, що, коли крадькома кидав погляд на скромний звичайний кущ шипшини, на живопліт, стодолу, луки, коли я вдихав, проходячи селом, запах свіжої смажені з кервелем, коли чув здалеку просту пісню пастушок, – я посилав до біса і рум’яна, і волани, і амбру. З жалем подумуючи про домашній обід і місцеве вино, я від щирого серця дав би ляпаса і панові кухарю, і панові дворецькому, які змушують мене обідати в ті години, коли я зазвичай вечеряю, а вечеряти – коли я лягаю спати, і особливо панам лакеям, котрі пожирають очима шматки у мене на тарілці і під страхом смерті від спраги примушують мене розплачуватися за підроблене вино свого хазяїна вдесятеро дорожче, ніж я заплатив би за куди краще вино в простому шинку.