Ось я нарешті й у себе вдома, у приємному й усамітненому куточку, де вільний жити незалежним, рівним і спокійним життям, для якого й відчував себе народженим. Перш ніж говорити про те, як подіяло це таке нове для мене становище на моє серце, слід перебрати всі його потаємні пружини, щоб, знаючи причини, легше було слідкувати за цими його новими змінами.
Я завжди вважав, що день, коли ми поєдналися з Терезою, визначив мою моральну сутність. Мені потрібна була прихильність, оскільки узи колишньої прихильності, яка могла б заповнити все моє життя, були так жорстоко розірвані. Жадання щастя ніколи не згасає в серці людини. Матуся старіла й опускалась! Я переконався, що вона вже не може бути щасливою в цьому житті. Залишалося знайти власне щастя, втративши будь-яку надію коли-небудь розділити його з нею. Якийсь час я переходив від однієї ідеї до іншої і від одного задуму до іншого. Подорож до Венеції перетворила б мене на громадського діяча, якби людина, з якою я зв’язався, мала хоч краплю здорового глузду. Я легко занепадаю духом, особливо у важкій і довготривалій справі. Невдача в цій справі відвернула мене від інших. Згідно з давнім своїм правилом я почав дивитися на віддалені цілі як на оманливу приманку і вирішив відтепер жити день за днем, не бачачи попереду нічого, що спонукало б мене напружувати сили.
Якраз у той час відбулося моє знайомство з Терезою. М’яка вдача цієї доброї дівчини, здавалося, так пасувала до моєї, що я дуже прихилився до неї, і ця прихильність витримала удари часу і помилок, і все, що могло б її знищити, сприяло лише її посиленню. Читач побачить силу цієї прихильності згодом, коли я відкрию глибокі рани, якими вона понівечила мені серце в розпалі моїх лих, на що я цієї хвилини не поскаржився ні одним словом.
Коли стане відомо, що я все зробив, на все зважився, щоб тільки не розлучатися з нею, що, проживши з нею двадцять п’ять років, наперекір людям і долі, я кінчив тим, що на схилі віку одружився з нею, хоча вона цього не чекала і не просила, а я, зі свого боку, їй цього не обіцяв, можна подумати, що шалене кохання до неї запаморочило мені голову з першого ж дня і поступово довело мене до останнього навіженства, і таке припущення видасться тим імовірнішим, коли стануть відомі особливі й вагомі причини, зважаючи на які, я ніколи не повинен був так робити. Що ж подумає читач, коли я скажу йому з усією відвертістю, що з першої хвилини, як я побачив її, і дотепер, я жодного разу не відчув найменшої іскри любові до неї, що я бажав володіти нею не більше, ніж пані де Варенс, і що чуттєві потреби, які я задовольняв з її допомогою, обмежувалися для мене тільки статевими стосунками, зовсім не зачіпаючи мою особистість? Читач вирішить, що я влаштований інакше, ніж інші люди, і, мабуть, не здатний відчувати любов, оскільки вона не примішувалася до почуттів, що прихиляли мене до найдорожчих мені жінок. Терпіння, мій читачу! Наближається фатальний момент, коли тобі доведеться дуже ясно переконатися в своїй помилці.
Я повторююся, це правда, але так треба. Перша моя потреба, найбільша, найсильніша і найміцніша, жила цілком і повністю в моєму серці: це потреба у близькій душі, і близькій, наскільки це можливо. Саме тому мені й потрібна була радше жінка, ніж чоловік, радше подруга, ніж друг. Ця дивна потреба була така, що й найтісніше єднання двох тіл не могло замінити її: мені потрібно було дві душі в одному тілі; без цього я завжди відчував порожнечу. Ця молода жінка, що мала тисячу чудових якостей, а в той час – і привабливу зовнішність, без тіні штучності чи кокетування, могла б умістити в собі одній все моє існування, якби я міг, як спочатку сподівався, вмістити її існування в собі самому. Мені нічого було боятися чоловіків, я певен, що по-справжньому вона кохала тільки мене, а її спокійний темперамент не потребував інших, навіть коли я перестав бути для неї чоловіком. У мене не було родини, а в неї вона була, але рідні її дуже відрізнялися від неї вдачею, щоб її родина могла стати й моєю.