У цьому була перша причина мого нещастя. Чого тільки я не віддав би, щоб стати сином її матері! Я зробив для цього все, але не досяг мети. Марно я прагнув поєднати наші інтереси, це виявилося неможливим. Вона завжди дбала про свої особисті інтереси, протилежні моїм і навіть інтересам її дочки, які вже стали невіддільними від моїх. Вона та інші її діти й онуки обернулися на п’явок, і найменше зло, яке вони заподіювали Терезі, полягало в тому, що вони її обкрадали. Бідолашна дівчина, звикла підкорятися навіть своїм племінницям, мовчки дозволяла оббирати себе і розпоряджатися собою. Я з гіркотою бачив, що марную свій гаманець без будь-якої користі для неї. Я спробував розлучити її з матір’ю, але вона рішуче опиралась цьому. Я поставився з повагою до її відмови і почав цінувати її за це ще більше, але вона пішла лише на шкоду і їй і мені. Ставши здобиччю матері й рідних, вона належала їм більше, ніж мені і собі самій; їхня жадібність була для неї не така руйнівна, як згубні їхні поради. Якщо завдяки своїй любові до мене і завдяки своїм добрим природним схильностям вона й не була поневолена ними остаточно, то все ж достатньо, аби вони в більшості випадків перешкодили їй засвоїти ті добрі правила, які я намагався їй прищепити, і, хоч би що я робив, ми завжди залишались роз’єднаними.
Ось чому ця щира і взаємна прихильність, в яку я вклав усю ніжність свого серця, так і не змогла, проте, до кінця заповнити його порожнечу. З’явилися діти, які могли б цю порожнечу заповнити, але стало ще гірше. Я здригався від думки, що вони виростуть у цій погано вихованій сім’ї і будуть виховані ще гірше. Віддаючи їх до виховного будинку, я ризикував менше. Про цю причину мого рішення, найважливішу з усіх згаданих мною в листі до пані де Франкей, я все-таки не зважився їй сказати. Я визнав за краще не виправдатися в такій тяжкій провині, але зате пожаліти сім’ю жінки, яку я кохав. Та хай там що говорили, а з поведінки її нещасного брата можна робити висновок, чи мав я право віддавати своїх дітей на таке виховання?
Не маючи можливості тішитися тією душевною близькістю, в якій я відчував потребу, я шукав їй заміни, яка не заповнювала порожнечу, але дозволяла мені менше її відчувати. Не маючи цілком відданого мені друга, я потребував друзів, які своєю енергією подолали б мою інертність. Так я познайомився і зав’язав дружні стосунки з Дідро, з абатом де Кондійяком, ще ближче здружився з Ґріммом, і, нарешті, через своє нещасне «Міркування», історію якого я розповів, я мимоволі знову потрапив у світ літератури, хоча вважав, що назавжди розлучився з нею.
Мій дебют привів мене новими шляхами в інший розумовий світ, простий і чудовий порядок якого я не міг споглядати без захоплення. Незабаром, заглибившись у нього, я побачив у доктринах наших мудреців лише помилки й божевілля, а в нашому суспільному устрої – лише утиски й убогість. Засліплений своєю дурною гординею, я вважав, що покликаний розвіяти всі ці забобони і, вирішивши, що для того, щоб змусити себе слухати, треба привести свої вчинки у відповідність зі своїми принципами, засвоїв незвичайну поведінку, дотримуватись якої мені не дозволили і не вибачили мої удавані друзі. Тим часом, зробивши мене спочатку смішним, поведінка ця врешті-решт викликала б до мене повагу, якби я мав змогу і далі так жити. Доти я був добрий, але з того часу я став доброчесним чи принаймні захоплений доброчесністю. Це захоплення почалося в моїй голові, але потім перейшло в моє серце. Найшляхетніша гордість проросла в ньому на уламках викоріненого марнославства. У моїй поведінці не було нічого вдаваного, я справді став таким, яким здавався, і принаймні протягом чотирьох років, поки цей захоплений стан зберігав усю свою силу, я був здатний на все велике і прекрасне, що тільки властиве людському серцю. Ось джерело мого раптового красномовства, ось звідки розлився по моїх перших книгах той справді небесний вогонь, який запалював мене і який протягом сорока попередніх років не дав жодної іскорки, бо ще не був запалений.
Я справді змінився, мої друзі і знайомі не впізнавали мене. Я вже не був тим боязким, радше соромливим, ніж скромним юнаком, який не наважувався ні познайомитись, ні заговорити в товаристві, ніяковів од жартівливого слова і червонів од жіночого погляду. Сміливий, гордий, безстрашний, я всюди носив у собі впевненість тим твердішу, що вона була проста і полягала в моїй душі, а не в манері триматися. Презирство, яке мої глибокі міркування викликали в мені щодо звичаїв, правил і забобонів моєї доби, зробило мене нечутливим до глузувань їхніх носіїв, і я давив своїми афоризмами їхні дрібні дотепи, ніби розчавлював комаху між пальців. Яка зміна! Весь Париж повторював їдкі і в’їдливі слівця тієї самої людини, яка за два роки до цього і десять років по тому не вміла ні слова сказати в товаристві, ані знайти теми для розмови. Хай пошукають стан, найбільш чужий моїй природі, – це був він. Хай згадають який-небудь з тих коротких періодів мого життя, коли я ставав іншим і переставав бути собою, – саме такий стан я переживав у той час, про який говорю, але замість того, щоб протривати шість днів чи шість тижнів, він тривав майже шість років і, мабуть, тривав би досі, якби його не перервали особливі обставини, повернувши мене до моєї природи, над якою я хотів піднестися.