Ця зміна в мені почалася, як тільки я виїхав з Парижа, як тільки позбавився видовища пороків цього великого міста, що викликали моє обурення. Не бачачи більше нікчемних людей, я перестав їх зневажати, не бачачи злих, я перестав їх ненавидіти. Моє серце, не створене для ненависті, продовжувало лише оплакувати їхню вбогість, уже не помічаючи їхньої злості. Такий стан душі, спокійніший, але менш піднесений, незабаром убив полум’яний ентузіазм, що так довго надихав мене, і непомітно для інших і майже непомітно для самого себе я знову став боязливим, послужливим, боязким, – одне слово, я став тим Жан-Жаком, яким був раніше.
Якби ця зміна тільки зробила мене знову самим собою і на цьому зупинилася, все було б добре, але, на жаль, вона пішла далі і швидко довела мене до протилежної крайності. З того часу моя бунтівлива душа лише мимохідь торкалася лінії спокою, і її постійні коливання ніколи не дозволяли мені на ній зупинитися. Ввійдімо в подробиці цієї другої зміни – страшної і фатальної епохи в моєму житті, що не має прикладу в історії людства.
Нас було всього троє в нашому сільському притулку, дозвілля і самотність мали б, звісно, ще більше зблизити нас. Так це і сталося зі мною й Терезою. Ми проводили удвох у тіні під деревами чарівні години, і я ніколи так гостро не відчував їхньої відради. Мені здавалося, що й вона насолоджується ними більше, ніж бувало раніше. Вона не криючись відкрила мені своє серце і розповіла про свою матір і родину такі речі, які мала силу довгий час приховувати від мене. Обидві вони отримували від пані Дюпен безліч подарунків, які та робила з приязні до мене, але мати, стара шахрайка, щоб не сердити мене, все забирала собі або віддавала іншим своїм дітям, не залишаючи нічого для Терези, і суворо-пресуворо забороняла їй говорити мені про це, що бідолаха й виконувала з неймовірною покірністю.
Але найбільше я був здивований, коли дізнався, що, крім приватних розмов, які Дідро і Ґрімм часто вели з Терезою та її матір’ю, щоб віддалити їх від мене, хоча й не досягли мети через опір Терези, обидва вони часто і потай розмовляли з її матір’ю, і Тереза ніяк не могла вивідати, що вони задумали. Вона знала тільки, що тут були замішані маленькі подарунки, що вони часто відвідували одне одного таємно від неї, а про причину такої таємничості вона нічого не знала. Вже задовго до того, як ми виїхали з Парижа, у пані Ле Вассер увійшло в звичай відвідувати Ґрімма двічі, а то й тричі на місяць і проводити в нього по кілька годин у таких конфіденційних розмовах, що Ґрімм завжди відсилав при цьому свого лакея.
Я думав, що вони відновили свій колишній задум, у який намагалися втягнути і Терезу, обіцяючи влаштувати їй і матері через пані д’Епіне яку-небудь торгівлю сіллю чи тютюнову крамницю, – одне слово, намагаючись їх підкупити. Їх запевняли, що я не в змозі що-небудь зробити для них і що через них не можу що-небудь зробити і для самого себе. Оскільки в усьому цьому я не бачив нічого, крім добрих намірів, то й не дуже сердився на них. Мене обурювала тільки таємничість, особливо з боку пані Ле Вассер: стара з кожним днем усе більше лестила і догоджала мені, що не заважало їй постійно нишком дорікати дочці за те, що та мене дуже любить, що все мені розповідає, що вона дурна і буде за це покарана. Ця жінка володіла винятковим мистецтвом з одного вола три шкури дерти, приховуючи від одного те, що отримувала від іншого, а від мене – що отримувала від усіх. Я міг би пробачити їй жадібність, але не міг пробачити лицемірства. Навіщо їй потрібно було від мене таїтися, коли вона добре знала, що я бачив своє щастя в щасті її дочки та її власному?
Все, що я робив для її дочки, я робив для самого себе, але те, що я робив для матері, заслуговувало з її боку на деяку вдячність; вона мала бути б вдячливою за це принаймні своїй дочці і любити мене ради любові до неї. Я витягнув її з крайньої вбогості, забезпечував її життя, мені вона була зобов’язана всіма знайомствами, з яких мала таку вигоду. Тереза довгий час годувала її своєю працею, а тепер годувала моїм хлібом. Вона всім була зобов’язана цій дочці, для якої нічого не зробила; інші її діти, яких вона забезпечила, ради яких сама розорилася, не тільки не давали нічого на її утримання, але ще й пожирали і її, і мої кошти. Я вважав, що в такому становищі вона повинна була б дивитися на мене як на свого єдиного друга, найнадійнішого свого покровителя, і не тільки не тримати від мене в таємниці мої власні справи, не тільки не влаштовувати змови проти мене в моєму власному будинку, але й віддано інформувати мене про все, що мене стосувалося, якщо вона дізнавалася про це раніше за мене. Якими ж очима я повинен був дивитися на її фальшиву і загадкову поведінку? А тим паче що повинен був думати про почуття, які вона намагалася прищепити своїй дочці? Якою жахливою мала бути її невдячність, якщо вона намагалася викликати її і в дочці!