Міркування, що спонукало мене від неї відмовитись, напрошувалося само собою, і дивно, як воно не спало мені на думку раніше. Більша частина творів абата де Сен-П’єра складалася з критичних зауважень на певні частини французького правління, причому деякі були такі сміливі, що було незрозуміло, як вони минулись для нього безкарно. Але в міністерських канцеляріях завжди дивилися на абата де Сен-П’єра радше як на проповідника, ніж як на справжнього політичного діяча, і дозволяли йому говорити все, що йому захочеться, знаючи, що його ніхто не слухає. Якби мені вдалося змусити публіку прислухатися до нього, справа повернулася б інакше. Він був француз, я – ні; і, наважившись повторювати його думки, хоч і під його ім’ям, я давав привід поставити мені питання, досить різке, але справедливе: з якої речі я в це втручаюся? На щастя, не заходячи так далеко, я побачив, яку пастку собі готую, і вчасно зупинився.
Я усвідомлював, що, живучи серед людей, до того ж могутніших, ніж я, я жодним чином не міг би захистити себе від зла, яке вони хотіли б мені заподіяти. Тільки одне тут залежало від мене – робити так, щоб зло, яке вони мені учинять, виявлялося несправедливістю. Це правило, що спонукало мене відмовитися від творів абата де Сен-П’єра, часто змушувало мене відмовлятися і від значно дорожчих мені задумів. Ці люди, завжди готові вбачати злочин в інакодумстві, були б дуже здивовані, якби дізналися, як я все життя старався, щоб ніхто не мав підстави сказати мені про мої лиха: «Ти їх цілком заслужив!»
Полишивши цю працю, я деякий час не знав, до чого мені взятися, і цей проміжок бездіяльності виявився для мене згубним, дозволивши моїм міркуванням звернутися на мене самого, за відсутністю іншого предмета, який би міг мене зацікавити. У мене більше не було планів на майбутнє, які могли б захопити мою уяву, у мене навіть не було можливості складати їх, бо моє сучасне становище здійснювало всі мої мрії. Нових бажань не виникало, а серце моє все ще залишалось порожнє. Цей стан був тим жорстокішим, що я не бачив нічого кращого. Я зосередив найніжнішу свою прихильність на одній жінці, яка подобалася мені й відповідала мені взаємністю. Я жив з нею, ні в чому себе не обмежуючи, і так, як мені хотілося. А проте таємна сердечна туга не покидала мене ні поряд з нею, ні на відстані. Володіючи нею, я відчував, що вона все ще не моя, і сама лише думка про те, що я для неї – не все, робила те, що вона була для мене майже нічим.
У мене були друзі обох статей, до яких я був прив’язаний почуттям найчистішої дружби і найглибшої поваги, я розраховував на цілковиту взаємність з їхнього боку, і мені навіть не спадало на думку засумніватися в їхній щирості. Тим часом ця дружба була для мене радше мукою, ніж радістю, через те, що вони наполегливо і навіть підкреслено суперечили всім моїм смакам, схильностям і моєму способу життя, тож бувало досить дати їм зрозуміти, що мене цікавить щось, що не має стосунку до них, як вони відразу ж об’єднувалися проти мене, щоб змусити мене від цього відмовитись. Цей наполегливий контроль усіх моїх вчинків, тим більше несправедливий, що я не тільки не заперечував проти їхніх вчинків, але навіть не розпитував про них, став мені до того обтяжливим, що я вже не міг без остраху розкривати їхні листи до мене, і зміст цих листів дуже часто виправдовував мої страхи. Я визнавав, що всі ці люди, які були молодші за мене і самі дуже потребували уроків, що ними сипали переді мною, не мали права поводитися зі мною, як з дитиною. «Любіть мене, як я люблю вас, – говорив я їм, – і не втручайтесь у мої справи, як я не втручаюсь у ваші, – ось усе, про що я вас прошу». Якщо одне з цих прохань і було виконане, то, в усякому разі, не друге.
У мене з’явилося окреме житло в чарівній місцевості, там я був сам собі пан і міг жити на свій лад, ні перед ким не звітуючи. Але це житло накладало на мене і деякі обов’язки, хоч і приємні, але неминучі. Вся моя свобода була уявною, я не діставав наказів, але зате поневолював свою волю. У мене не було жодного дня, коли, прокидаючись, я міг би сказати собі: я проведу цей день так, як мені захочеться. Мало того, я залежав від розпоряджень пані д’Епіне, але я залежав і від публіки та непроханих гостей, що було набагато нестерпніше. Внаслідок того, що я оселився недалеко від Парижа, до мене щодня приходили юрми нероб, які, не знаючи, що робити зі своїм часом, безсовісно відбирали у мене мій. Тієї хвилини, коли я найменше чекав цього, мене без жалю відривали від справи, і рідко мені траплялося скласти приємні плани на день так, щоб хтось не прийшов і не лишив од них каменя на камені.
Коротше кажучи, не знаходячи справжньої радості серед утіх, яких я найбільше бажав, я повертався думкою до ясних днів своєї юності і часом вигукував зітхаючи: «О, це зовсім не те, що було в Шарметі!»