Спогади про минулі періоди мого життя привели мене до роздумів про те, чого я досяг тепер. Я бачив себе вже на схилі віку жертвою болісної хвороби; можливо, вже недалекий і кінець мого земного шляху, а тим часом я ще не зазнав цілком майже жодної з тих утіх, яких прагло моє серце, не давав волі палким почуттям, які, я це знав, збереглися в ньому, не натішився п’янкою хтивістю, владну присутність якої відчував у своїй душі і яка, не маючи предмета обожнювання, залишалася пригніченою і могла знайти собі вихід тільки в зітханнях.
Як могло трапитися, що, маючи з природи чутливу душу, для якої жити – означало кохати, я досі не міг знайти собі справжнього, відданого мені друга, притому що відчував себе створеним для дружби? Як могло трапитися, що, обдарований такою палкою чуттєвістю і серцем, пронизаним коханням, я ні разу в житті не спалахнув пристрастю до когось? Я згорав од потреби кохати і, ніколи не маючи можливості задовольнити її повною мірою, бачив, як наближається моя старість, і думав, що помру, так і не встигши пожити.
Ці сумні, але зворушливі роздуми змушували мене замикатися в собі із жалем, не позбавленим приємності. Мені здавалося, що доля в боргу переді мною і чогось мені не додала. Навіщо було народжуватися з винятковими здібностями, якщо вони залишаться до кінця мого життя без застосування? Почуття своєї внутрішньої гідності, породжуючи усвідомлення цієї несправедливості, до деякої міри винагороджувало мене за неї; я плакав, і мені було втішно давати волю сльозам.
Я поринав у ці роздуми в найкращу пору року, у червні місяці, у тіні оновлених лісів, під солов’їний спів і дзюрчання струмків. Все занурювало мене в ту спокусливу млість, для якої я був народжений, але від якої повинен був назавжди звільнити мене суворий і різкий тон, засвоєний мною в період вирування почуттів. На своє лихо, я згадав обід у Тунському замку і свою зустріч з двома чарівними дівчатами – тієї самої пори року і в місцевості, схожій на ту, де я був тепер. Цей спогад, якому невинність надавала особливої краси, викликав інші, подібні до нього. Незабаром навколо мене зібралися всі милі образи моєї юності: мадемуазель Галлей, мадемуазель Ґрафенрід, мадемуазель де Брей, пані Базиль, пані де Ларнаж, мої гарненькі учениці і навіть моя чарівна Джульєтта, яку моє серце не змогло забути. Я побачив себе, оточеного цілим сералем гурій – моїми колишніми знайомими, гарячий потяг до яких не був для мене новим почуттям. Моя кров завирувала, посивіла моя голова пішла обертом – і ось наш статечний женевський громадянин, наш суворий Жан-Жак мало не в сорок п’ять років раптом знову перетворився на навіженого пастушка. Сп’яніння, що охопило мене, раптове й божевільне, було таким тривалим і таким сильним, що для того, щоб мені вилікуватися від нього, знадобилася несподівана і жахлива навала різних лих, в які воно мене вкинуло.
Хоч яким сильним було це сп’яніння, воно не змусило мене забути про мої літа і становище. Я не тішив себе надією, що ще здатний викликати любов до себе і запалити в комусь іскру того пожираючого, але безплідного вогню, який, я відчував, із самого дитинства спалював моє серце. Я зовсім не сподівався на це і навіть не бажав цього. Я знав, що час кохання минув, розумів, які смішні бувають старі залицяльники, та й пізно мені було на схилі віку набиратися самовпевненості й відваги, якщо я не мав їх і в кращу пору життя. До того ж я, як людина миролюбна, побоявся домашніх бур і дуже сердечно кохав свою Терезу, щоб завдавати їй прикрощів, виявляючи палкіші почуття до інших, ніж до неї самої.
Як же я вчинив у цьому випадку? Безперечно, читач уже здогадався про це, якщо хоч трохи слідкував за мною досі. Неможливість зустріти кохання в реальному світі штовхнула мене у світ фантазій, і, не бачачи в життєвій дійсності нічого гідного своїх марень, я перенісся у світ ідеальний, який моя творча уява незабаром населила істотами, що відповідали потребі мого серця. Ніколи ще такий вихід не був більш до речі і не був пліднішим. У своїх безперервних захопленнях я впивався бурхливими потоками найчудовіших почуттів, що коли-небудь наповнювали серце людини. Зовсім забувши про людський рід, я створив собі товариство з досконалих істот, божественних як своєю доброчесністю, так і красою, – друзів надійних, ніжних, вірних, яких ніколи в мене не було в цьому світі. Я так захопився бувати в емпіреях, серед чарівних творінь своєї уяви, що проводив так цілі години і цілі дні. Я втратив лік часові, забув про все на світі, і, похапцем поївши, прагнув якомога швидше втекти в свої милі гаї. Якщо в такі хвилини, коли я поспішав у зачарований світ, до мене приходили якісь жалюгідні смертні, щоб утримати мене на землі, я не міг ні приховати, ні стримати свою досаду і, не володіючи собою, зустрічав їх так різко, що можна було назвати це грубістю. Все це тільки посилило мою репутацію мізантропа, але якби люди вміли краще читати в моєму серці, то вони про мене думали б зовсім інакше.